Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

хто й бачив, хоч з ім'ям його були пов'язані розповіді про найсміливіші контрабандистські махінації.

— Замовкни, — суворо наказав Гапеда малій. — Що ти верзеш? Ти ж з намету зрадниць! — Хлопець вийшов.

Дівчинка низько схилила голову; вона знову почала шити, але в її очах блищали приховані сльози. Чи взяла вона так близько до серця докір, що розбовкала у присутності чужинця про зв'язок Ведмежого братства з контрабандистом? Чи за докором Гапеди крилось щось більше? Що означали слова «з намету зрадниць?» Шеф де Лю уважніше поглянув на дівчинку. Йому здалося, що між нею і Хитрим Бобром є якась родинна схожість. Чи вона часом не з намету семи жінок Чапи?

— Ти не зрадниця, — втішив Шеф де Лю дівчинку. — Мій язик мовчатиме.

Дівчинка з полегшенням підвела очі.

— Цю куртку я шию для Шефа де Лю, — сказала вона. — Я хочу пошити її дуже гарно, аби жінки уатшітшун не могли сказати, що дівчата дакотів нічого не вміють. Мене звати Грозова Хмара.

— Куди братися білим дівчатам до червоношкірих! — переконливо сказав делавар і при цьому подумав про Кет, яка більше, ніж удвічі старша за Грозову Хмару і не вміє пошити собі сукню. — В уатшітшун є воїни, що шиють спіднички для маленьких дівчаток, — повідомив він.

Грозова Хмара дзвінко розсміялась.

— Білі взагалі дуже чудні люди, — зауважила вона, — Мій дядько, Хитрий Бобер, розповідав мені, що вони носять на головах перевернуті горщики і вішають над головою вогонь. — Грозова Хмара, певно, мала на увазі капелюхи і лампи.

— Так, це правда. Хитрий Бобер — брат матері Грозової Хмари? В такому разі, в тебе дуже хоробрий дядько.

— Він хоробрий, і я його дуже люблю. Тому я часто журюся, що ворожий дух, який оселився в матері моєї матері, завдає йому багато лиха. Чи вміє Шеф де Лю розмовляти з духами?

— Ні.

Грозова Хмара зітхнула. Здається, вона відчувала велике довір'я до гостя, і Шеф де Лю радів з цього. Хоч у маленької дівчинки він заслужив визнання.

— Гавандшіта, наш великий чаклун, теж не може приборкати злий дух, що оселився в нашому наметі, — виливала свою душу Грозова Хмара. — Цей дух багато бреше, він завжди каже, що дакотів буде переможено. Але це неправда. Брехливий дух вже бив мене, коли я суперечила йому. Хоч ти, певно, добре знаєш, що з жодним хлопцем чи дівчинкою дакотів ніколи не траплялось, щоб їх били.

Шеф де Лю відчув пекучий сором, бо подумав про побої, яких йому доводилось зазнавати від білих людей. Йому стало шкода Грозової Хмари. Тепер він зрозумів, чому Гапеда говорив про «намет зрадниць». Хоч делавар і був переконаний, що песимістично настроєна бабуня з намету Бобра вірніше провіщала кінець війни, ніж гостроокий Гавандшіта, проте Боброві і його маленькій небозі, певно, важко жити поряд з душевнохворою. Всі прояви божевілля та інших важких нервових недуг індійці вважали за діяння особливих духів і обходилися з такими хворими з винятковим терпінням.

Грозова Хмара мовчки шила далі. Стіни намету були підняті, і Шеф де Лю бачив над вершинами Скелястих гір вечірнє сонце. Жінки на площі вже скінчили роботу. Сестра вождя і стара Унтшіда повернулися в намет. Делавару і подали чудову вечерю з бізонячого мозку та нирок. Обоє верхових коней, яких пригнали з пасовиська і припнули біля намету, ніжно поклали голови на шию один одному. Своєрідний ритмічний спів індійців знову залунав у селищі і по всій прерії.

Токай-іхто ще не повернувся, і Уїнона та Унтшіда не лягали спати. З прихованим острахом чекали вони кінця бою і повернення вождя.

Вже зовсім стемніло. Цілковита тиша запала в таборі, коли нарешті здалеку долинув гучний переможний клич. Жінки вибігли надвір, собаки заскавчали. Незабаром до селища повернулись Токай-іхто і Чорний Сокіл з своїм маленьким загоном.

Четансапа вів. коня без вершника, а Бобер віз на своєму мустангові важкопораненого. Делавар не міг устежити за всіма подробицями наступних подій. Він бачив, як звідусіль збіглися чоловіки й жінки і з'юрмилися навколо воїнів, чув вигуки помсти та жалібні зойки, коли селище впізнало-в смертельно пораненому хороброго молодого воїна племені. Глухі звуки почулися в нічній тиші; вони неслись з намету чаклуна. Селище чекало, що Гавандшіта, чаклун, зробить, чудо і врятує від смерті воїна, що зійшов кров'ю. Із чаклунського намету вийшла закутана постать. Делаварові лише час від часу крізь щільне коло жителів селища вдавалось розпізнати танцюючу тінь. Гучна стукотнява, незрозумілі звуки супроводили таємниче дійство. Здавалося, неначе Гавандшіта шарпав умираючого на всі боки, а тоді тінь старого чаклуна з сивим, навіть вночі вилискуючим волоссям знову зникла в «зачарованому наметі».

Молодий воїн помер. Загорнутого в ковдру, його поклали на ноші: за індійським звичаєм, земля не повинна торкатися мерця. Перед наметом його батька друзі й родичі почали тужливий жалібний спів. Він мав тривати цілу ніч.

У супроводі собаки, що заливався радісним гавкотом, Токай-іхто увійшов до свого намету. На ньому також було знати сліди важкого бою. Скуйовджене чорне волосся спадало вождеві на голі плечі, а сам він був геть вкритий пилом, забризканий кров'ю, з рани на лівому плечі сочилася кров.

Вождь зараз же наблизився до свого гостя, привітав його і з розважливою ввічливістю спитав про самопочуття. Лише тоді він дозволив Уїноні потурбуватись про його власну рану.

— Перев'яжи, та й годі, — сказав він, — це випадкова куля застряла в м'ясі. Я вирізав її.

Дівчина приготувала широку ликову повязку і, змочивши її, наклала на руку. Висихаючи, ці пов'язки щільно прилягають до рани і не сповзають. Коли перев'язку було зроблено, Токай-іхто ведмежим жиром стер з себе пил і кров і надів нові гамаші. Поки Уїнона настромляла на рожен шматок бізонячого м'яса, він сів біля вогню і набив люльку.

Шеф де Лю вивчав обличчя дакоти. Незважаючи на поранення і напруження сьогоднішнього дня, на цій людині не було знати жодних слідів утоми.

Поки