Михайло Федотович Слабошпицький - Українець, який відмовився бути бідним

З'явилися в таборі й бізнесмени. За пачку цигарок (тоді неймовірний дефіцит) можна було вторгувати таку суму рейхсмарок, яка дорівнювала місячній зарплаті. Багатьох українців спокусила спекуляція, і вони полишили свою роботу (а дехто й не влаштовувався  на неї). Спекулювали ще й підсміювалися: от, мовляв, дурні прибалти та поляки – не вміють у світі жити! Коли ж з'явилися дойчмарки, можливість спекуляції урвалася. До того ж і цигарки втратили відтінок дефіцитності. Де взяти дойчмарки, якщо не одержуєш зарплатні? Вчорашні табірні бізнесмени гарячково кинулися шукати заробітку. Але скрізь усе було зайнято. І почалися гіркі нарікання: поляки й прибалти звідусюд нас витіснили, позбавивши змоги хоч щось заробити на прожиття. Але хто ж винен? Ще один випадок, коли самі не хочемо визнати своєї вини, а перекладаємо її на когось іншого. Так часто це стає свідченням нашого небажання говорити самим собі правду й дивної потреби почуватися несправедливо скривдженими. Мовляв: он як з нами нечесно повелися, пожалійте нас…

Як, певно, вже помітив читач, Яцик часто іронізує з приводу парадної метушні наших земляків на еміграції, з гумором коментує нескінченний потік банкетів, імпрез, урочистих засідань та ін. На його тверде переконання, в цьому плані нам зраджує дорогоцінне почуття міри. Скажімо, в тих же німців тут набагато спокійніше життя. Але – що дуже важливо! – вони всі ходять у німецьких костюмах, їздять у німецьких автомобілях, їхні діти навчаються в німецьких школах, а на канікули вирушають до Німеччини. Те ж саме спостерігається і в китайців, японців, італійців. А що вони менше, ніж ми, витрачають слів на запевнення одне одного в своєму патріотизмі, то все одно меншими патріотами ніхто їх через те не вважає.

Говорячи про це, Яцик знову й знову нагадує, скільки великих і добре розвинених підприємств мають вони у Канаді і якою потужною політичною силою вони є. Отже, висновок черговий раз напрошується сам по собі: не квилити й не нарікати, а працювати, конкретним ділом підняти українське ім'я в світі.

У неуважного читача може створитися помилкове враження, буцімто Петро Яцик узагалі не має в собі струн українського патріотизму.

Звичайно ж, то зовсім не так. Просто цей чоловік за своїм характером не належить до людей, які

М.Сорока, Г.Сорока, Д.Яцик, Д.Байдужа, М.Слабошпицький

люблять велемовно присягатися в любові до рідного народу, вергати за кожної нагоди на голови слухачів громохкі патріотичні декларації. Це йому абсолютно чуже, як, зрештою, чужа і будь-яка пустопорожня балаканина.

Він – людина діла й економного мислення, а тому й не має -ніякої потреби говорити про речі самоочевидні в своїй суті, повторювати загальні місця, оскільки все те – непродуктивне марнування часу й емоційної енергії.

Яцик завжди націлений зробити конкретну справу, яка дасть реальний ефект українській громаді. Тому коли виникає потреба оперативного розв'язання якоїсь серйозної проблеми, в Торонто відразу ж згадують: у нас є Петро Яцик, він тут дасть раду…

І він, часто облишивши свої бізнесові клопоти, береться до справи. Той Яцик, на якого незрідка нарікали, виявляється незрівнянно більшим патріотом, аніж балакуни, які щоденно, мов молитву, промовляли слова про свою готовність усе зробити для блага українства в світі. Чомусь багатьох із тих людей не видно і не чутно при таких оказіях. А Яцик одразу ж стає душею важливої справи.

Його організаторський талант, конкретність бачення способів розв'язання тієї чи тієї проблеми відразу ж

П.Яцик і В.Кличко 1999

зумовлюють діловий підхід до неї й успішне подолання труднощів. По завершенні Яцик знову відходить до свого бізнесу і ніколи йому – та й не має анінайменшого на те бажання – нагадувати громаді про те, що зробив він особисто, й величатися. Як на іншого, то вистачило б для самопохвалянь на рік (так часто не можемо відмовити собі в задоволенні оприлюднити, яку добру справу здійснили ми, керуючись альтруїстичними імперативами).

Я ще дійду в своїй розповіді до його широкомасштабного добродійництва в ім'я української науки, а отже, й української справи взагалі. Нині ж – про те, як він сприймає наш національний характер, як бачить у ньому те, що заважає нам стати врівень із сучасним цивілізованим світом. Ні в кого не зустрічав я сьогодні такої тверезості, критичності й відвертості в розмовах на цю тему.

Яцик за кожної нагоди повторює: не захвалюймо себе, не кажімо, що ми – найкращі з-поміж усіх на планеті, будьмо критичними реалістами, ставмо перед собою найвищі, найскладніші завдання – тільки тоді зможемо чогось досягти й показати всьому світові, що ми – реальна сила, з якою треба рахуватися.

До зустрічі.

Він знає силу нашого народу, але знає і слабкість. Знає все, що нам довелося пережити за кілька тяжких століть нашої історії. Зрештою, про це він конкретно говорив у своїй статті «Час змагу і можливостей», написаній навесні 1991 року:

«Для більшості українців в Україні і в світі час сьогоднішнього дня є тяжкий, турботний, а рівночасно інтригуючий: до якої міри ми можемо цей час схилити на нашу користь. Господарський занепад, брак правного забезпечення і упадок накиненого «старшим братом» порядку висять, як темна хмара, над нашими головами. Українці у цілому світі затурбовані будучністю своєї нації.

В цей час моя віра в інстинкт самозбереження моєї країни і мого народу є незламною. Якдосвідчений підприємець, я бачу цей час не стільки як труднощі, але як виклик для кращих можливостей і досягнень… З вірою у витривалість і природну здібність достосуватися до нових впливів скеруймо свої уми та інтелігентність на творчість, якою можемо зайняти певне місце у цьому змагу…