Жанна Куява - Гордієві жінки

– Може, русявкою? – стенула плечима.

– Про що ти зараз мрієш? – запитання Віктора.

– Про материнство.

– Який день у житті ти хотіла би прожити ще раз? – щиро поцікавилася Мія.

– Сьогоднішній.

Софія дістала весільний альбом, погортала його, передивилася фотографії. Подумала: швидко минає час, але ще швидше змінюються з досвідом наші переконання. Принаймні, у Софії за цей рік чомусь вийшло саме так.

Вона завжди почувалася обділеною материнською любов’ю більше за молодших сестер-близнючок. Усі оті дванадцять років, що росла вона в діда-баби до появи Лії та Мії, матір Марію практично не бачила. Дещо частіше ненька почала навідуватися додому лише тоді, коли з’явилися близнючки, так, ніби найстаршою Софією жінка не переймалася взагалі. І хай би що робила Софія, хай би як старалася, хоч як цікаво переповідала історії та легенди про артистку-матір, ставлення до неї не змінювалося, чи то пак змін у своєму, доньчиному, житті дівчина не помічала.

Хоча Софії більше пощастило, ніж молодшим сестрам, у матеріальному плані, бо її підлітство та юність припало на 1980-ті, коли вчителям платили зарплатню ще совєтськими рублями, і вона, траплялось, навіть мандаринів їла вдосталь. А ще була свідком куплених дідом недешевих меблів у їхню домівку. Все це зазвичай відбувалося по буднях, у робочий час, бурно та з пафосом. У двір із грохотом заїжджала вантажна машина, з неї поважно й задоволено виходив дід Гордій і керував робітниками, котрі заносили в «середню» квартиру вчительського будинку новенькі розібрані шафи, серванти, тумбочки, крісла. Дід дякував чужим людям, а сам клав руки в кишені й гордо годинами роздивлявся розставлені по хаті пакунки – «зароблені власним трудом». А за днів два-три брався меблі складати. Завжди робив це самотужки, але поруч неодмінно мала бути баба Устя: бо хтось мав повсякчас його підхвалювати, або ж комусь мусили адресуватися злість і матюки, коли щось не виходило, або як прищемляв собі пальці, чи вдаряв по них ненароком молотком.

І ще свідком дечого стала Софія, перш ніж її сестри. Це була дідова нелюбов до своєї доньки Марії. Ця нелюбов була такою сильною, що скидалася на справжню ненависть. Однак повірити в те, що батько може так ставитися до рідної дитини, було годі. Тому Софія підозрювала, чи то пак надіялася, що все це відбувається на показ, а не по-справжньому. Хоча саме дід поклав край материним частішим приїздам додому. Він завше кричав на неї, обзивався, сварився, а того разу взагалі вигнав із дому. Сказав, що це вона їм із бабою Устею все життя переколошматила, всенькі нерви їм з’їла, вічно мала батьків за ніщо, ніколи їх не слухала, а робила, що хотіла, то хай би вже на старості дала спокійно смерті діждати і забиралася геть. Так і сказав. Не знав, що Марія раніше за нього розпрощається з життям.

Після отої найбільшої сварки, яку Софія добре запам’ятала, і стала мати Марія навідуватися додому «раз у п’ятилітку». Відтоді й любов Софіїна до неї зміцнішала. Попри все. Бо життя таке дивне й непоясниме. Особливо її, Софіїне, життя. Як, до речі, й усіх жінок її родини Маковій, котрих добре знав і – чомусь – не любив дід Гордій. Чи, якщо й любив, то якоюсь дивною своєю любов’ю, котру годі було пояснити або виправдати.

Хіба недавно Софія дійшла висновку, що таки можна пояснити ту дідову хтозна-яку любов і навіть оправдати. Для цього варто було, попри великі старання й бажання, пожити з такими свекрами, як у неї.

Софії боліла розлука з матір’ю. Як боліла кожна дідова сварка з бабою Устею, кожна з нею бійка «ні за що, ні про що». Дівчина постійно багато плакала, переживала, молилася після отих жахливих днів або й ночей, замикалася в собі. І тяжко захворіла. Мала п’ятнадцять років, як проявилася вперше її чорна хвороба, так називала баба Устя епілепсію. Це було велике потрясіння для всіх. Дід зненацька «взявся за голову» і якийсь час взагалі не підвищував голосу вдома. Софію возили по лікарнях, навіть знахарях, аби лише позбутися ненависного жахіття, що мучило дитину й виснажувало.

За той час, поки рідні віддавали всі зусилля задля її здоров’я та одужання, Софія встигла побачити діда з якнайліпшого боку. Він бував турботливим, ніжним, навіть зворушливим, бо плакав, коли бачив, як тяжко минають Софіїні приступи, що при цьому вона терпить і переживає. Так, він любив своїх жінок, дбав про них і піклувався, але все-таки ця любов була радше ненормальною.

Очевидно, думала Софія, є щось вельми вагоме в житті кожної людини, що впливає на формування її любові до інших. І тягнеться це щось, напевно, з дитинства…

Яким воно було в діда Гордія?

Хтозна.

Піклування рідних справді неабияк допомогло Софії. Напади ставалися дедалі рідше, а після того, як їй виповнилося двадцять сім, взагалі припинилися. Втім, саме тоді помер дід Гордій, баба Устя тяжко переживала його смерть, захворіла (ох, ця незбагненна жіноча душа!), і Софія практично стала найстаршою в родині, де виховувалися п’ятнадцятилітні близнючки.

Вони були такими гарненькими, ще коли тільки з’явилися у їхньому домі! Мали менше, ніж по півтора рочки, коли мати Марія привезла їх у Приграддя, погано говорили, але чудно й голосно виводили мотиви всіляких українських народних пісень. Баба Устя ради внучок пішла з роботи, тобто оформила «стажову пенсію», і нарешті зажила тим, чим завжди хотіла, – родиною. Вчителювання з’явилося у її житті на бажання чоловіка. Хоча Устина ніколи не дорікала йому за це. Тільки дякувала.

Дід Гордій до церкви не ходив. Хіба кілька разів настарвік. Не ганив Бога, але й не вихваляв. Тож коли Софія пристрастилася до храмових служб, а відтак почала й співати в церковному хорі, поставився до цього спокійно. До Софії він взагалі ставився спокійно. Рідко чіплявся й робив зауваження, мав до неї найменше претензій… Хіба діставала й вона одну-другу порцію прокльонів, коли втрапляла в розпал скандалу, захищаючи бабу Устю. А так старий тримався внучки осторонь – найбільше боявся, аби знову не розперезалася стишена чорна, у всіх значеннях слова, хвороба.

Семена Софія зустріла саме в церкві.

Було це доволі незвично.

…Дівчина не могла не зачаруватися цими двома. Подружжя літніх людей, із виду досі люблячих і шанобливих, щоранку й щовечора чи не найпершими з’являлися в невеликому столичному храмі. У селищну церкву Софія не ходила – їздила до Києва. Бували дні, навіть тижні, коли вона навідувалася туди зранку і ввечері.