Колектив авторів - Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Справляє враження і та обставина, якого змісту в одному із рішень Конституційного Суду надається терміну «прямо закріплені положення»: «Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених в Конституції України»[104].

Видається, що вища юридична сила належить як правовим приписам, які прямо закріплені в Конституції, так і правовим приписам, які прямо випливають із положень Конституції і які непрямо випливають із Конституції. Усі ці правові приписи, а не тільки положення, «прямо закріплені в Конституції», є обов’язковими для Верховної Ради як при прийнятті законів, так і при прийнятті інших актів чи здійсненні певних дій.

Таким чином, першим способом встановлення, передбачення, визначення чи закріплення в актах законодавства правових приписів є їх «пряме» встановлення, передбачення, визначення чи закріплення. Якщо стосовно розрізнення та співвідношення понять встановлення, передбачення, визначення та закріплення правових приписів, з одного боку, та їх випливання із тексту нормативно-правових актів, з іншого, можуть бути певні сумніви, що є приводом чи навіть підставою для дискусії, то розрізнення понять прямого встановлення, з одного боку, та непрямого встановлення правових приписів із актів законодавства, — з іншого, видається авторам неодмінною умовою задовільно кваліфікованого тлумачення актів законодавства.

7. Зазначення на «пряме» встановлення чи передбачення правових приписів зустрічається в актах законодавства неодноразово. Наведемо деякі приклади.

Відповідно до абзацу другого ч. 3 ст. 6 ЦК сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, зокрема, якщо в цих актах «прямо» вказано на це. Згідно ст. 1030 ЦК «не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом». Ч. 2 ст. 178 ЦК передбачає, що види об’єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається, «мають бути прямо встановлені в законі». У ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлюється: «Фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами —суб’єктами підприємницької діяльності».

Ст. 43 Закону «Про міжнародне приватне право» містить таке формулювання: «Сторони договору згідно із статтями 5 та 10 цього Закону можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України».

У ч. 3 ст. 179 ГК виокремлюються передбачені законом випадки, коли державне замовлення є обов’язковим для суб’єкта господарювання (без зазначення на те, що таке передбачення має бути прямим), і випадки, коли «існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору».

Посилання на пряме передбачення зустрічається не тільки в цивільному та господарському праві, айв інших галузях права. Так, визначивши види доходів, які включаються до складу валових витрат платника податків, законодавець встановлює, що до складу валових витрат включаються й «інші витрати господарської діяльності, щодо яких цим розділом прямо не встановлено обмежень щодо віднесення до складу витрат» (п. 138. 12. 2 ч. 138. 12 ст. 138 ПК).

Відповідно до частини другої ст. 10 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» нормативні акти органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів стосовно регулювання зовнішньоекономічної діяльності приймаються тільки у випадках, прямо передбачених законами України.

Більш категоричним варіантом формулювання «прямо встановлюється», «прямо передбачається» та подібних їм є формулювання «прямо і у виключній формі», запозичене українським законодавцем із міжнародно-правових документів. Так, частиною першою ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» встановлюється: «Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності при складанні текстів зовнішньоекономічного договору (контракту) мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі цим та іншими законами України».

Викладене дає підставу для висновку про те, що феномен прямого встановлення, передбачення, визначення, закріплення прав та обов’язків, правових приписів та правових конструкцій визнається законодавцем. Нагадаємо, що пряме встановлення, передбачення, визначення чи закріплення правових приписів та правових конструкцій є видовим поняттям у відношенні до встановлення, передбачення, визначення чи закріплення та має на увазі наявність другого поняття — непрямого встановлення, передбачення, визначення, закріплення правових приписів та правових конструкцій (їх випливання із положень актів законодавства).

8. Вищий господарський суд в рекомендаціях «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин»[105] роз’яснив, що правочини щодо підпорядкування відносин з корпоративного управління господарського товариства, зареєстрованого в Україні, нормам іноземного права, є нікчемними (п. 6.3). Але ж відповідно до ст. 204 і ч. 3 ст. 215 ЦК нікчемність правочину має бути встановлена законом прямо. Вищий господарський суд посилання на закон, який прямо встановлював би нікчемність правочинів, про які йдеться, не дає, бо такого закону не існує. Вищий господарський суд, очевидно, виходив із того, що відповідно до ст. 25, 26 Закону «Про міжнародне приватне право», ст. 98,159-161 ЦК, ст. 41, 44, 46-49 Закону «Про господарські товариства» ці відносини регулюються правом України, названі положення якого мають імперативний характер. Але нікчемність таких правочинів прямо законодавчими актами не встановлена, а їх невідповідність імперативним нормам цивільного і господарського права є недостатньою для визнання їх нікчемними. Це є тільки підставою для визнання їх недійсними судом. Визнання таких правочинів нікчемними у згаданих рекомендаціях є наслідком широкого (незаконного) тлумачення терміну «пряме встановлення правових приписів». Інша справа, що статут господарського товариства не є правочином, а тому положення статуту, якими передбачається підпорядкування корпоративних відносин нормам іноземного права, не підлягають застосуванню незалежно від визнання їх нечинними, оскільки статут — це локальний нормативний акт, а стосовно нормативних актів діє правило, відповідно до якого їх положення не можуть суперечити актам вищої юридичної сили. Але ж в цитованому роз’ясненні йдеться про правочини.

За таких умов авторам задають питання про те, чи зустрічали вони самі в законодавчих актах прямі