Борис Крумов - Варіант №1. На альпійській верховині

я припустився помилки. Такі слова явно свідчать про упертість і свавільство. Спробував виправити погане враження:

— Невже все, що я розповів вам про роботу американського центру й про те, як зможу використати його, звучить голослівним утішанням?

— Не гарячкуйте, юначе.

Цей зверхній тон ще більше розпалив мене, відверто кажучи, розлютив, але я вже сказав собі: «Гальмуй, Насе!»

— Як же не гарячкувати, коли бачу, що ви недооцінюєте операцію, яка може мати виняткове значення не для нас трьох, а для Болгарії! Мене заслано сюди, щоб перевірити, чи я повернусь до Стамбула, з якими результатами повернусь, повернуться ті двоє чи передам їх міліції. Досі я нічим не давав приводу для сумнівів. Навіть примусив Кларка довго умовляти мене перейти на роботу до нього. Крім того, там зібралися декласовані типи, люди без освіти й культури. Я серед них єдиний у своєму роді, перспективи мого «зростання» по щаблях їхньої драбини сприятливі. Чому ж не скористатися такою можливістю? І ще, мало не забув вам сказати. Я зблизився з секретаркою Кларка і через неї можу знати майже всі таємниці центру.

Полковник скоса зиркнув на мене й скептично зауважив:

— Цікаво, чому саме такі речі ви забуваєте розповісти вчасно? Ну, і як далеко ви зайшли з нею?

Пойняв мене сміх — ще ж не старий, а вже віддавна попрощався з молодечим сприйняттям подій. Відповів мало не брутально, а Насо одвернувся, щоб не приснути.

— А ви як гадаєте, чи зміг би я за допомогою дівчини дістатися до певних речей, коли б з нею самою я дійшов би тільки до середини?

— Дивіться, це пахне нездоровою мораллю.

— Припускаю, що й ви на моєму місці також би хибували на нездорову мораль.

Полковник пильно подивився на мене й нічого не відповів. Я подумав, що він гнівається.

— Я все доповім, а ви залишайтеся тут і нікуди не виходьте. Нікому не відчиняйте. В наших людей є ключі.

Це було по обіді. Я лишився сам. Походив, немов чекаючи на когось і на довгу подорож.

Скромні, пісні речі. Холостяцька обстановка. Сіро, як у провінціальному готелі. Книжкова шафа. У ній — припорошені, давно не читані книжки.

Усе є, але нічия душа не вдихнула життя в це житло.

Запалив сигарету, потім ще одну. Узяв книжку, але відкинув. Піднялася хмарка пилу. Спробував учитатися в іншу, але і її покинув. Усі починалися нудно. Я відчував, що закипаю, але не міг збагнути: чи проти себе, чи проти полковника.

Вхідні двері відчинились. Я стояв біля вікна у холі й у чотири стрибки опинився в передпокої.

Увійшла дівчина. Пристойно вбране, скромне дівча. На мене навіть не глянула. Стримано привіталася, пройшла повз мене, неначе не я, а вона господиня цього дому. З господарської сумки вийняла дві миски з їжею, кусень хліба, маленьку диню й кульок з грушами.

— Ваша вечеря, — сказала дівчина й пішла до дверей.

— Чи не можете ви… — замовк.

Я не знав, що в неї запитати. Відчував, що мені буде тяжко на самоті саме тут, у Софії, після того, що я пережив у Стамбулі. Хотілося поговорити з кимось — з ким-будь про абищо. Просто поговорити, бо від цієї кількамісячної самоти я збожеволію.

Дівчина зупинилася і допитливо подивилася на мене.

— Чи не могли б ви купити мені сигарет?

— Так.

Я дав їй гроші. Чекаючи її повернення, обмірковував, як запросити її повечеряти разом. Але коли вона повернулася, тільки подякував і не посмів попросити ні про що інше.

Сів вечеряти. На столі смачна болгарська юшка і яхнія. Це було саме те, про що як не щоночі, то принаймні раз на тиждень я снив і мріяв, занидівши на чужинських харчах. Але тільки ковтнув по разу й лишив усе майже неторканим. Може, пізніше захочеться. Та й пізніше не захотілось, і я все викинув у туалет.

Ранком дівчина принесла сніданок. Увійшла так само мовчазно, мов до арештанта. Попросив її купити газети. Вона акуратно виконала прохання. Випив молоко, з'їв диню. Сів у холі обличчям до передпокою. Дослухався до кожного шурхоту на сходах і все чекав, що перед дверима зупиняться кроки однієї чи двох осіб.

Дочекався лише обережного приходу дівчини, яка принесла обід. Запитав, чи бачила вона полковника Н. Не бачила. Те ж саме запитав увечері. І та ж сама відповідь. То чи не змогла б вона знайти його завтра ранком, а як не побачить, то зайти до капітана X.? Передати їм, що я прошу їх прийти.

Вона пообіцяла передати моє прохання. Одначе, коли принесла сніданок, пояснила, що їх нема в Софії. Виїхали в провінцію.

— А куди саме?

— Не знаю.

Дурень! Коли б і знала, не сказала б.

В обід повідомила, що не повернулися, те ж саме підтвердила за вечерею.

Повечерявши, я передивився всі шухляди. Знайшов ключі від квартири і вийшов. Найперше хотілося пройтися, звільнитися від цього арешту й довести — принаймні самому собі, — що вони не мають права тримати мене під замком. Я терпів і тяжчі покарання, але ізоляція в квартирі мене розлютила, бо я бачив її безглуздість і відчував, що той полковник косо дивиться на всю мою роботу.

Так, що тільки не уявлять собі іноді занадто самовпевнені юнаки!.. І завжди перекладають вину за свої невдачі й злигодні на інших…

Такого висновку дійшов тепер, а тоді…

Я простував вулицею Патріарха Євтимія, а далі звернув на бульвар Сталіна. Увійшов у парфюмерний магазин і купив кілька флаконів трояндової есенції для Дейвіс. Та й не тільки для неї. Хай