Джон Едмунд Гарднер - Помста професора Моріарті

— Йому не можна підходити до кебмена. Моє життя…

— Він добрий хлопець.

— Бути добрим хлопцем — одне, робити діло — інше. Відповідати доведеться мені, не йому. Давайте інструмент, почну. Я вийду о пів на п'яту й за десять хвилин повернуся. До світанку цю консервну бляшанку треба розчинити, тож не гаймо часу.

Франц невдоволено стенув плечима й подав йому сумку. Ембер підійшов до сейфа з того боку, де були завіси, дістав інструменти й почав працювати. Він обережно зняв фарбу, пил та бруд спочатку під верхньою завісою дверей, потім — під нижньою. Закінчивши, відсунувся разом з інструментом до стіни, щоб не потрапити в поле зору поліцая, який, роблячи обхід, знову наближався до майстерні.

Коли поліцай проминув, Ембер, залишивши сумку на місці, взяв лише важіль та інший необхідний цього разу інструмент і знову підійшов до сейфа.

Інструмент нагадував прості лещата, але з незвичайно широкими й тонкими губами. Губи розводились міцним гвинтом, на кінці якого була мідна куля з отвором. Саме в цей отвір і входив важіль.

Ембер вставив губи лещат у щілину під верхньою завісою, встромив у кулю гвинта важіль і повільно став його повертати, доки губи, розводячись, почали розпирати щілину.

Відпочивши, Ембер знову, скільки ставало сили, повернув важіль. Знову відпочив. По шостій спробі завіса трохи подалася. Тут з підвалу почувся сигнал. Він швидко послабив гвинт і, вийнявши лещата із щілини, разом з ними відступив у куток перечекати, поки пройде поліцай.

Часу лишалося мало, і Емберові було потрібно, щоб не заважав поліцай, а також бути певним, що не підведе візник. Поклавши лещата біля сумки, він зійшов до підвалу. Було двадцять хвилин на п'яту.

— Я зараз повернусь, і мені потрібна буде допомога, — відсапуючись, мовив він до Франца. — Еванса попередили?

— Все зроблено, Ембере, але, якщо зрадите, я знайду вас навіть у пеклі, — з сильним акцентом пригрозив Франц.

— Для чого мені зраджувати! Ми разом робимо діло, і кожному дістанеться належна частка.

— Глядіть, Ембере…

Франц був небезпечний, і Емберові майнула думка, що, коли професор поставить Шляйфштайна навколішки, Франц теж перестане погрожувати.

Він піднявся східцями з підвалу, перетнув двір і дійшов до кінця провулку.

— Нема ні поліцая, ні кеба, — зустрів його Еванс. — Що сталося?

— Ідіть до підвалу й чекайте! Я не забарюся. Сидіть тихо!

Еванс тінню подавсь попід стінами, і Ембер, наслухаючи, став чекати.

А коли за дві хвилини з боку Корнгілл-стріт з'явився кеб, він вхопився за ручку дверей і наказав візникові:

— Їдьте далі й висадіть мене так, щоб не побачили лягаві. Кебмен стьобнув коней, проминув Треднідл-стріт і звернув на Олд-Брод-стріт, що йшла рівнобіжно Бішопсгейт. Біля Акцизного управління вони зупинились. В ці передсвітанкові години тут не видно було ні душі, лише тіні від газових ліхтарів темніли на ще мокрій вулиці. Вгорі висло чорне, мов смола, небо.

— Дещо змінилось. Кеб потрібний не на завтра, а зараз, — промовив Ембер до візника.

— Куди їхати? На Сейнт-Гелен?

— Так.

Наступної ночі він мав приїхати на площу Сейнт-Гелен, і залишити кеб навпроти Бішопсгейт, досить далеко від місця пограбування, щоб не викликати підозри.

— Якщо доплатите… — почав цідити крізь зуби візник.

— Ще двадцять фунтів, — пообіцяв Ембер.

— Добре. Зараз?

— Потім. Ви мене знаєте.

— Стати там зараз? — спитав візник.

— Висадите мене на Корнгіллі, з правого боку, я покажу де. І якнайшвидше поганяйте на Сейнт-Гелен.

— Гаразд, пане.

Через чотири хвилини Ембер обережно стукав у двері магазину навпроти ювелірної майстерні «Фриленд і Син».

— Треба розшукати Сліпого Фреда! — після довгих роздумів, сказав Бен Таффнелл.

— Де? — Сексбі змерз, натомився й виголодавсь. На Чепелі, де він чекав Боба Ноба, було багато випивки й мало закуски.

— В цей ранній час він може бути десь поблизу «Ангела». Я пішов би сам, але… — Таффнелл не закінчив думки. Він не виправдовувався. Його завданням було спостерігати за будинком німця.

Сексбі розшукував Сліпого Фреда годину. Той грав у щось на гроші в одному з підвальних притонів. Хлопець відвів його вбік і зашепотів у брудне вухо. Фред занепокоївся.

— Мене послав Бен Таффнелл. Він каже, ви знаєте, що робити.

— Треба повідомити Берта Джекобса… Дівчина спить… — Фред кивнув у куток підвалу, де на купі ганчір'я спала його дочка. — Доведеться тобі йти зі мною в Ноттінг-Гілл, хлопче.

Зітхнувши, Сексбі погодився.

— Що там, хай йому чорт, трапилося з Бобом? — сердито гарикнув Спір, вислухавши Ембера. — Якщо це він заварив таку кашу, я переламаю йому кістки.

— Мені треба повертатись, поки там, у підвалі, ні про що не здогадалися, — сказав Ембер. — Та ще той лягавий вештається…

— Не бійся. Лягавого ми вгамуємо. Мене інше непокоїть: ви випатраєте сейф, а в нас не буде змоги на вас напасти.

— А ми заскочимо їх потім в Едмонтоні, — запропонував Терремант. Згідно кивнувши, Спір обернувся до Беттериджа.

— Надягайте уніформу, підміните поліцая! І моліться Богові, щоб сержанту не заманулося зробити ранкову прогулянку. А ви, Ембере, повертайтесь і кінчайте свою справу.

Виходячи, Ембер бачив, як Беттеридж нахилився до купи поліційного одягу, приготованого для наступної ночі.

Спір простежив, поки маленький шахрай Ембер, перебігши вулицю, зникне на Бішопсгейті, потім помацав у кишені полотняну ковбаску, набиту піском, перемовився з Терремантом, усміхнувсь до Беттериджа, що був уже в уніформі та шоломі на голові, поманив Терреманта і вийшов з магазину.

— Ой, констеблю, не заарештовуйте мене, маю дружину та шестеро діток, їх треба годувати! — пожартував Терремант з Беттериджем і теж вийшов услід за Спіром.

Перевдягнутий Беттеридж лишився в магазині сам.

Спір і Терремант підтюпцем добігли до