Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Тоді дозволь я тебе одягну.

Він узяв її одяг зі стільця.

— Постав свою ногу сюди. Так, а іншу сюди. Тепер вставай. Що тепер надягати? Як це застібнути? Давай поправлю тут. Ти щось дуже важко дихаєш, кохана. Це тому, що я торкаюся тебе тут? Або тут?..

Ізабель напівгола стояла і тримала голову Стівена руками, а той опустився перед нею на коліна.

Коли дихання Ізабель відновилось, він встав перед нею і запитав:

— Ти ж поїдеш зі мною, правда?

Вона відповіла практично не розкриваючи рота, тому слова ледь можна було розібрати.

Стукнули вхідні двері, і з’явився Азер зі свіжою вечірньою газетою в руках.

— Ізабель! — погукав він. — Страйк закінчено! Завтра фарбарі повертаються на роботу.

Вона з’явилася на верхніх сходинках.

— Гарні новини.

— А завтра Меро оголосить робітникам мої нові умови.

— Я дуже рада.

Як не як, Азер був у доброму гуморі і, думала вона, не буде говорити із нею принизливо і не прийде зірвати злість до її кімнати.

— Коли ви їдете, месьє? — запитав Азер за вечерею, наливаючи Стівенові трохи вина.

— У кінці наступного тижня, як і планувалося.

— Добре. Я вже казав вранці, що з вами було цікаво працювати. Сподіваюся, вам також сподобалося у нас.

— Особливо проводити час із вашою чудовою родиною.

Обличчя Азера виглядало вдоволеним, очі втратили болісний блиск. Вочевидь, він радів поверненню до звичайних буднів у всіх аспектах життя.

Ізабель бачила, що Азер з полегшенням думає про від’їзд Стівена та закінчення страйку, але не могла зрозуміти, як він може так радіти поверненню життя у старе русло. Якщо докласти зусиль, можна було уявити його ставлення до неї тимчасовим перехідним етапом до кращих стосунків, але він навряд чи хотів повернутися до своєї старої моделі поведінки. Вона не боялася чоловіка, але його ставлення пригнічувало її. Перед нею замаячили одинокі зими. Якщо Азер так і не захоче змінюватися, то поряд із ним її ізоляція втілиться повніше, ніж коли б вона була самотня.

З іншого боку, Стівен — альтернатива, про яку вона не могла думати спокійно. У її почуттях до нього було забагато небезпеки, як і у практичних аспектах того, на що вони були здатні. Вона вважала, що, докладаючись на Стівена, уникне помилок: попри його молодший вік, виглядало, ніби він упевнений щодо правильності вчинків.

З тієї поїздки на річку Лізетта залишалася пригніченою. Вона більше не брала участі в обідніх бесідах ні натяками, ні раптовою хандрою. Вона не дивилася Стівенові в очі — хоча іноді він і намагався її підбадьорити, — вона просто мовчки сиділа над своєю їжею, і здавалося, що навіть годинник на допоміжному мармуровому столику б’є гучніше, ніж зазвичай.

— До мене дійшли дивні чутки, — раптом сказав Азер.

— Що таке?

— Мені розказали, що у самий пік страйку хтось приходив до малюка Люсьєна і приносив йому їжу для сімей фарбарів.

— Так, я теж таке чув, — втрутився Стівен. — У місті знайшлося декілька співчутливих людей, які допомагали їм. Один чоловік побажав залишитися інкогніто. Таке розказували на фабриці.

— Та ні, то був не чоловік, а жінка.

— Ну, я думаю, що багато хто допомагав страйкарям.

— Але найбільше мене дивують чутки, наче ця жінка — дружина власника фабрики, — Азер зробив паузу та оглянув стіл. Діти не слухали. Ізабель сиділа без жодного руху. — Дивно, правда? — додав він, піднімаючи бокал з вином. — Я не повірив, коли почув це.

— Нічого дивного не бачу, — озвалася Ізабель. — Це я допомагала.

Стівен дивився на неї і не розумів. Азер гучно поставив бокал на стіл.

— Мила, але...

— Я відносила їм їжу, бо вони голодували. Я не знаю, чи мали вони страйкувати, чи ні, але я бачила їхніх дітей — вони просили хліба та бігали за овочевими візками на ринку. Я бачила, як вони копирсаються у смітниках у Сен-Ле, і мені стало їх шкода.

Голос Ізабель був навдивовижу спокійним.

— І я зроблю те ж іще раз. Мені все одно, що виробляють ці люди — тканину, взуття чи якісь інші речі.

Азер зблід. Його губи набули світло-фіолетового відтінку, наче вся його кров раптом схлинула.

— Вийди з кімнати, — звернувся він до Лізетти. — І ти також.

Грегуар гучно посунув свій стілець по дерев’яній підлозі, зупинився на мить, щоб схопити іще шматок курки, і вийшов.

Азер підвівся.

— Я не вірив цим чуткам. Я ігнорував їх, незважаючи на те що вони зачіпали тебе. Я думав, що вже знаю свою дружину. Та ти виявилась набагато свавільнішою та егоїстичнішою, ніж я міг навіть будь-коли уявити. Вам, месьє, теж краще зараз піти.

— Ні. Нехай він лишиться.