Цзян Жун - Вовк-тотем

а також їхні родичі сподівалися, що їхнє тіло після смерті буде дочиста знищене вовчою зграєю, а душа полине до Тенґера, і так було вже тисячу років, однак кожна здорова або хоча б напівжива людина боялася вовчих зграй і не наважувалася віддатися на поїдання вовкам, поки вік її ще не добіг кінця.

Бат і Саацерен ніяк не могли знайти двох інших конопасів і підозрювали, що їх могла заморозити хурделиця або занести кудись налякані скакуни. Ті двоє заступали на чергування вдень, тож не мали ні рушниці, ні ліхтарів, ні теплих плащів. Розлючений Бат сказав:

— Облишимо їх, тепер важливіше рятувати табун!

А табун все ще скажено мчав крізь стовп світла від ліхтаря Бата. Сім-вісім десятків найкращих військових коней, відібрані з двох десятків табунів по всьому пасовищу, предмет особливого піклування кількох десятків конюхів, — це були чистопородні скакуни аристократичної крові, відомі здавна в усьому світі як коні уземчинів, або тюркські коні. Вони мали гарний круп, були витривалими й працелюбними, могли терпіти голод і спрагу, спеку й холод, а також швидко бігали на далекі відстані. Зазвичай ці коні призначалися для головних конопасів і голів Комітету пасовища, тож конопаси надзвичайно шкодували за тим, що тепер цих скакунів забирали в армію й мали віддати простим кавалеристам з народного ополчення. Якщо ж тепер цей табун піде на харч вовкам або потоне в озері, то конопаси, напевне, його розірвуть, що ті вовки. Коли Бат згадав, якими непокірними зазвичай бувають конопаси, йому аж кров прилила до голови.

Він побачив, що Саацерен виявляє якусь нерішучість, тож затис ногами круп свого коня і помчав до нього, направивши аркан просто тому в голову і своїм конем перегородивши шлях коню Саацерена, розвернув їх до табуна. Потім, розлючений, спрямував свій ліхтар на Саацерена й декількома спалахами засліпив його, прокричавши:

— Тільки спробуй утекти, я тебе застрелю!

— Я не тікаю, це мій кінь злякався! — Саацерену довелося пару раз шмагнути коня віжками по голові, щоб той угамувався, потім він увімкнув ліхтаря і, розмахуючи арканом, помчав до табуна.

Вони з Батом вказували ліхтарями коням шлях, а арканами щодуху шмагали тих коней, які не слухалися й намагалися бігти за вітром. Вони хотіли скупчити табун навскоси до східного напрямку, оскільки, за оцінкою Бата, вони були вже недалеко від озера, щонайменше за двадцять лі. Коні з військового табуна усі були кастрованими огирами, мали довгі шиї й широкі груди, не обтяжені, як коні звичайного табуна, турботою про лошат, кобил, породіль чи старих коней, тому вони бігли дуже швидко, і за такої швидкості вже через півгодини мали влетіти в трясовину. Найгіршим було те, що це озеро попереду широко простягалося зі сходу на захід і перегороджувало їм шлях, тож якщо напрямок вітру не зміниться, його важко буде обминути. Бату навіть здалося, що те озеро схоже на пащу величезного чудовиська, яке розкрило її в очікуванні бенкету з жирненької конятини, що її посилали йому духи вітру й вовчий дух.

А хурделиця нітрохи не збиралася змінювати напрямок — вітер продовжував скажено завивати й рвучко дмухати прямісінько з півночі на південь. У темряві Бат визначав зміну рельєфу і крихкість ґрунту за змінами в ході коня і визначав, таким чином, своє місцеперебування й напрямок вітру. Бат дуже хвилювався, оскільки розумів, що вовчиці, в яких обчистили лігва й витягли цуценят, ще скаженіші, ніж вовк-ватажок. Він не зважав на те, що сам уже був оточений вовками, не зважав на те, що вовки щомиті могли розірвати його скакуна, не зважав на те, що кінь може втратити переднє копито і впасти просто в зуби зграї голодних і лютих вовків. Незважаючи ні на що, він волав не своїм голосом і безладно розмахував арканом, лупцюючи, кого втрапить. У нього в голові була лише одна думка — не підвести військових, зібрати докупи табун і погнати його просто на південь, щоб оминути болото, а потім підігнати табун до юрт і з допомогою інших людей та собак дати відсіч вовкам.

У супроводі світла ліхтарів та криків і лупцювань з боку двох конопасів, які не віддалялися від них ані на крок, коні потроху отямилися, ніби відчули надійну опору. Один білий кінь перебрав на себе ініціативу, протяжливо проіржав, високо піднявши голову, розпрямився й очолив табун. Бат і Саацерен відразу ж спрямували стовпи світла йому на голову. Отримавши вожака, табун збадьорився і швидко відновив той колективний дух, що властивий табунам військових коней Монголії. Коні швидко організувалися в традиційний бойовий порядок, напрацьований тисячами років у протистоянні з вовками. Кінь-вожак раптом проіржав, віддаючи табунові наказ, і коні, розігнані вовчою зграєю, раптом швидко почали гуртуватися навколо нього, шикуючись так щільно, що й вітер не провіяв би між їхніми крупами. Сотні копит не змовляючись одночасно з силою затупотіли й застукотіли по землі, коні брикались. Вовки не були готові до такого розвитку подій, тож утратили перевагу. Декілька сірих, що виявилися затиснутими під животами коней у середині табуна, ніби потрапили за щільну огорожу з кінських ніг, з якої не могли вислизнути. Іншим вовкам кінськими копитами розчавило лапи, перебило хребти чи пробило голови, тож почулися пронизливі крики й стогін, ще жахливіші від вию вітру. Бат нарешті зітхнув із полегшенням: він підрахував, що два-три вовки були забиті або поранені копитами, тож він запам’ятав цю місцевість, щоб коли вітер мине і погода розвидниться, прийти сюди й оббілувати їх. Після того, як коні розпочали свою бійню, вони швидко вишикувалися таким порядком, щоб боязкі скакуни опинилися всередині, а сміливі — назовні, тобто утворили ар’єргард із ланцюжка потужних залізних копит, від яких у вовків кров стигла в жилах.

Відстань до болота скорочувалася, проте Бат був задоволений щойно організованим порядком табуна, оскільки тепер ним можна було керувати — потрібно було тільки спрямовувати вожака, і за той короткий час, що лишився, можна було відігнати табун на схід від озера. Однак Бат усе ще боявся, оскільки знав, що вовки, які їх переслідують — не звичайні: якщо лютих вовків позбавили можливості вбивати, вони стають ще лютішими й скаженішими, і