Цзян Жун - Вовк-тотем

вилов був надзвичайно великим: з десятка-двох лігв — більше ста цуценят. Вовчиці, які вили за втраченими дитинчатами, приєднувалися до вовчих зграй, через що останні були особливо жорстокими.

Старий казав, що таку можливість для бою вовчому королю подарував Тенґер. А вовчим королем, напевне, був той білий вовк, який знав Орхонський степ «як свої п’ять пазурів» і вибрав для реваншу цю ціль після ретельного обстеження місцевості.

Тільки зачувши звук вітру, Бат скочив на коня і, вигнувши спину, помчав до легенької повстяної юрти конопасів на дальньому пасовищі. Цього дня він мав відпочивати, оскільки чергував уже декілька ночей поспіль, тож сам був сонний, а його кінь — стомлений. Однак заснути він не міг, тож цілий день не стулив очей. Бат, який виріс серед кінських табунів, вже не раз ставав жертвою вовків і хурделиць, тож спокій кількох останніх днів здавався йому підозрілим, і його нерви були напруженими, мов струни з кінського волосу, тож навіть легенький порив вітерцю в степу віддавав дзвоном у його голові. Досвідчені конопаси добре пам’ятали прислів’я, від якого кров стигла в жилах: у монгольському степу, спокій завжди приведе за собою неспокій, а от небезпека — ту саму небезпеку.

Бат тільки вийшов з юрти, як уже почув запах хурделиці, а коли він побачив небо на півночі й напрямок вітру, його червонувате від засмаги обличчя на мить зробилося сірим, а в бурштинових очах засвітився страх. Він миттю влетів назад у юрту, стусаном розбудив свого напарника Саацерена, який солодко спав, потім похапцем почав збиратися — схопив ліхтарика, відтягнув затвор рушниці й зарядив патрон, прив’язав аркан, одягнув шкіряний плащ, загасив вогонь у печі й не забув прихопити ще два шкіряних плащі для товаришів, які саме пильнували табун. Потім вони вдвох із Саацереном закинули за спину рушниці, почепили на себе по електричному ліхтарю завдовжки в два чи і, спираючись на аркан, заскочили на коней та помчали навскоси від північного напрямку до табуна.

Тільки-но сонце заховалося за верхівки західних гір, як в Орхонському степу запанувала ніч. Щойно два вершники спустилися гірським схилом, як зіткнулись із хурделицею, і їх миттю проковтнула лавина снігу. Хурделиця забивала подих, колючий сніг заважав розплющити очі, вітер був такий сильний, що аж коні злякалися. Обидві тварини, мов почуявши неладне, крутили головами й хотіли тікати звідси, опустивши голови, щоб сховати їх від вітру. Хоча вершники мали їхати поруч, однак Бат не бачив навіть пальців своєї витягнутої руки, тож почав схвильовано кликати товариша, однак відповіді Саацерена не було чутно. Вітер так завивав, що поглинав решту звуків. Бат потягнув вудила, стишивши ходу коня, зітер з чола паморозь, на яку перетворився його піт, і трохи заспокоївся. Потім переклав в другу руку аркан, щоб схопити ліхтар і ввімкнути його. Зазвичай цей міні-прожектор давав стовп світла більше, ніж на сто метрів уперед, однак зараз він висвітлив не більше двох десятків метрів перед конем. Світло ліхтаря пронизувало щільну пелену сніжинок, однак невдовзі в цій пелені з’явилася снігова людина на сніговому коні, яка також направляла в бік Бата стовп тьмяного й розмитого світла. Чоловіки послали один одному знак, намалювавши світлом коло, і, з силою стримуючи переляканих коней, нарешті порівнялися один із одним.

Бат ухопився за Саацерена й струсивши йому з вуха сніг прокричав:

— Зупиняємося, перехопимо табун тут! Якщо гнати табун на схід, то слід оминути озерце Жааз, інакше всі там загинуть.

Саацерен теж прокричав Бату просто в обличчя:

— Мій кінь боїться, напевне, тут десь є вовки. Чи зможемо ми їх стримати вчотирьох?

— Маємо стримати, хоча б і ціною життя…

Завершивши цю розмову, вони високо підняли ліхтарі й спрямували потоки світла на північ, постійно помахуючи ліхтарями, щоб подати сигнал двом своїм товаришам, які були з табуном.

Раптом у два стовпи світла ввірвався сірий кінь із сірою гривою, за кілька кроків зменшив швидкість і рвучко зупинився поруч із Батом, ніби знайшов свого спасителя. Сірий кінь був дуже наляканий і відсапувався, його шия внизу була прокусана, а груди — заюшені кров’ю, з рани йшла пара, але під нею смужки крові заледеніли. Кінь Саацерена, побачивши кров, злякався і рвучко підстрибнув, опустив голову, потім випрямив шию і, не пам’ятаючи себе, скажено помчав за вітром. Бату залишалося тільки стиснути ногами круп свого коня й помчати навздогін. Сірий кінь за мить також кудись побіг.

Коли Бату з великими труднощами вдалося схопити за повід коня Саацерена, табун коней якраз виринув поряд із ними. У тьмяному світлі ліхтарів усі коні, яких вони могли побачити, були так само переляканими, як і той перший сірий кінь. Вітер ніс за собою довгі позивні крики коней, що бігли, відбиваючись від чогось копитами. Сотні тремтячих і божевільних кінських копит здіймали бурхливі хвилі снігу, що вкривали пеленою інший, ще більш лютий шквальний потік. Коли Бат і Саацерен із замиранням серця спрямували стовпи світла коням під ноги, Саацерен так злякався, що аж подався вперед, щоб ухопитися за шию свого коня, інакше він би просто скотився з нього. Хоча снігові хвилі ще більше розмивали світло ліхтаря, однак гострі очі конопасів все ж побачили під кіньми вовків. По краях табуна в бік майже кожного коня вчепилося по великому вовку, а то й по два. У хутро цих вовків набилося повно снігу, тож вони стали повністю білими, а їхні тулуби потовщали на цілий шар. Такі великі й білі, вони були ще страшнішими. Зграя білих вовків, зграя вовків-духів, зграя лютих вовків, які до смерті налякали конопасів! Вовки ж, які зазвичай боялися світла ліхтарів, відвертали від нього голову й тікали, тепер були настільки сповнені ненависті, що не відчували ані краплі страху, ставши такими ж безстрашними, як їхній ватажок і матері-вовчиці.

Бата так мучили докори сумління, що він аж спітнів, оскільки відчував, що зіткнувся з вовком-духом, і Тенґер його за це покарає. Хоча кожен скотар Орхонського степу, врешті-решт, потрапляв до вовка в живіт, і всі вони,