Володимир Кільченський - Вітри сподівань

опинилися на галявині, вкритій світлом місяця, де до щему в грудях розносилися пахощі трав і скошеного сіна, заворожуючи Ярему доконечно. Ставши з боку небесного світила, яке щедро осявало все навкруги, він поглянув на обличчя жінки, яка стояла поряд, здригнувся від неземної краси золотавого лиця Розени. З його вуст зірвалися слова, які самі виникли десь із глибини тіла чи самої душі:

— А ти не така вдень, Розенко… Ти заполонила моє серце і душу. Хочу відчути тебе…

Тільки тепер вони злилися у сподіваному цілунку, і Ярема не скільки сам впивався у пекучі вуста, як Розена своїми обвивала його губи і немовби пила з його вуст цілющий життєдайний напій. Якимось рухом руки, немов подихом теплого буревію, вона скинула з його плечей кунтуш, який упав на скошений стіжок сіна під ногами.

— Яремку, лише ти за мене уболівав… Ніхто не розгледів мій смуток самотності. Живу минулим і турботою про дітей, — тихо вимовила Розена і, не випускаючи чоловіка з обіймів, опустилася на кунтуш.

Вони лежали вдвох на козацькому кунтуші, й тільки тепер вона дала волю Яреминим рукам, що почали пестити її гнучке тіло, і коли він доторкнувся до вінчика її грудей, вона легенько взяла його долоню і, притулившись до неї губами та цілуючи її, поклала туди ж. Яремині руки не затримались на вінцях, які миттєво затужавіли, і його чоловіча снага потягла до кладію жіночої суті — живота, що грав від жаги. Від тіла Розени, що судомно здригалося, він запалився ще могутнішою чоловічою снагою.

— Розеночко, Розеночко, квітко благості… Забери мою силу… — шепотів у солодкому вирі почуттів Ярема.

Її душа, забута всіма, прагнула злитися з добрим і люблячим чоловіком, і рука допомогла йому потиху дістатися, куди так жадав, та не насмілювався…

Зорі на небосхилі вже непомітно перемістилися, мандруючи далі, а місяць сріблястим сяйвом безсоромно сяяв просто над галявиною, де розкошувала нестримна любов.

Ярема милувався красою та довершеністю жінки, яка довірливо лежала поряд з ним, була беззахисною і водночас сповнювала його силою і коханням. Чоловік, подивившись у бік вогнища, побачив головешки, що ледь жевріли, і пішов підкинути до нього галуззя, аби перед світанком їх не побачили разом дітлахи.

Повернувшись до Розени, він застав її вже одягненою. Жінка сиділа, прихилившись спиною до невеликого дерева, що росло осторонь від місця їхнього кохання.

— Я перебралася сюди… Тут нас ніхто не побачить… — промовила вона схвильовано.

Ярема присів поряд, а Розена поклала його голову собі на живіт, і знову її руки з любов’ю почали пестити лице та бавитись густою чуприною. Якось тихо й сумно Розена заспівала, поклавши руки на його груди:

Усі зорі укупочці, Одна зоря різно. Люди видять її, Не посміють брати. Місяць потайком пливе, Сяйвом зорю перейме. Збирайтеся, козаченьки, Хоч рано, хоч пізно. Збирайтеся, повертайтеся Та й поговорімо, На чотири сторононьки Журбу рознесімо. Повернулись козаченьки. Зоря їх чекала. Відігріли її серце, Доля краща стала…

Притихла Розена, а потім якось спроквола, неначе до самої себе, почала розповідати про свою долю.

Не витримавши знущань османів, болгари тисячами зірвалися із земель, де жили одвіку, у пошуках притулку у християнських країнах. Розена ще молодою дівчиною потрапила в Україну. Польський король дозволив болгарам розселитися східніше Києва, побіля переправи через Дніпро. Так вони й залюднили містечко Городище, поряд з горою Пивихою. Батько працював теслею та різьбярем у майстернях при Пивогородському Пустинно-Миколаївському монастирі. Родина в них була велика, тож ще й матінка працювала при монастирі пралею, а діти допомагали їй. Добре жилося їхній родині. Та от почали утискати православних католицькі духівники. Не раз схиляли на перехід до католицької віри чернецтво, але настоятелю вдавалося відстояти православ’я. Люди, які жили при Пивогородському монастирі, підтримували ченців. Це й викликало лють князя Вишневецького, який тоді правдами й неправдами привласнював навколишні землі й поселення. Та коли дійшла чутка про повстання під проводом Хмельницького, болгари з селянами та монахами вигнали геть з Городища жидів-лихварів та католиків. Після цього навалилися вишневці, почали мститися за своїх. Спаплюжили монастир, розігнали ченців, а хто не підтримував князя — вішали або ж убивали.

— Хтось вказав на батька мого й чоловіка, — зі сльозами на очах розповідала Розена. — Так вони батька забили… А чоловік у мене дужим був. Відібравши в одного з убивць шаблю, поклав декількох шляхтичів. Та їх же було багато… Я побачила, куди воно