Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

буркнув він і повернувся до Кракмеєра.— Дайте-но свого, гауптштурмфюрере. Гм, цілком інша річ. Так ось, на Крапа більше не розраховуйте. Ми хочемо доручити йому завдання в Остпарку[5].

Він довго цілився, після кожного пострілу робив глибокий віддих.

— А кого дасте мені замість нього? — спитав Кракмеєр, хоч відповідь знав наперед.

— Наскільки я вас знаю, поки що ви легко впораєтеся самі. В Мадріді розвідайте, хто ще знав Лауренца. Можливо, він бував занадто говіркий. Розумієте?

— Вісім, десять, десять! — долинуло з гучномовця.

Мюллер удав, що не почув, і повернув пістолета Кракмеєрові.

— Без допомоги вас не зоставимо. Уже дано вказівку Кнуспелю. Віллі Кнуспель. Ви ж його знаєте, шофер з нашого посольства. І щоб не забути. Фаріанове застереження й далі стосується всіх без винятку. Ще будуть запитання?

Кракмеєр мовчки хитнув головою. Якусь мить він стояв, опустивши руки, потім вийняв магазин з пістолета і заходився замислено набивати його патронами з розпочатої коробки, що лежала на бар'єрі. Ступив на вогневу лінію, одначе штандартенфюрер махнув рукою.

— Ви вільні, гауптштурмфюрере! На Крапа не чекайте. Перед відльотом зв'яжіться із штурмбанфюрером доктором Шлегелем. Він дещо приготував для вас. Хайль Гітлер!— Мюллер таємниче посміхнувся услід кримінальному радникові.

А через кілька хвилин Кракмеєр стояв на вулиці. Вартовий у будці навіть не удостоїв його привітанням. Не ждала на нього й машина, щоб відвезти на вокзал. Спроквола йшов він повз темні смердючі підворіття, стоси ящиків з-під городини, повз не дуже принадні вітрини магазину, на дверях якого стояло: «Німецька торгівля». Він дибав наче сонний. Не чув, як повз нього проїжджали, скрегочучи, трамваї, як плакала дитина на краю тротуару. Жоден з небагатьох перехожих не звернув на нього уваги. Замислений старий чоловік, та й тільки. Кого нині ще не обсіли клопоти!

А власне, Кракмеєр мав усі підстави бути задоволеним сьогоднішнім днем. Нарешті прибула звістка з Мадріда! Добра звістка! Але вигляд у кримінального радника був такий приречений, наче йому щойно повідомили, що він безнадійно хворий і ось-ось помре.

«До Остпарку». Можна подумати, що лише Крап туди годиться. Мабуть, шеф має його за недоумка, гадаючи, що він ту гірчицю вилизує як мармелад.

Кракмеєр зважив усі «за» і «проти» і знову дійшов того самого висновку: Крапа усунули, щоб він не дізнався про таємницю табуну. Таємниця тим надійніша, чим менше людей знають її. Логічно. Але в цій логіці кримінальний радник убачав приховану небезпечну пастку й для самого себе. Сам він уже володіє цією таємницею. І не позбудеться її, навіть здавши секретну справу під замок. Таємниця табуну лежатиме в його голові ще й після знешкодження Чорної Свічки. Для гестапівця, знав він із досвіду, є відомості, які, наче ракова пухлина, приносять смерть.

На стіні будинку висів великий яскравий кіноплакат. Під фотографіями бомбардувальників стояв текст:

«У боротьбі проти всесвітнього ворога. Захоплюючі документальні кадри про боротьбу й перемогу нашого легіону «Кондор» в Іспанії. Документальний повнометражний фільм УФА. Режисер — професор Карл Ріттер.

Три сеанси на день!»

Кракмеєрів погляд ковзнув по страхітливій панорамі бою, та обличчя його лишилося незворушне. Неподалік колючими словами доймала чоловіка жінка:

— Як Маріка хитне стегнами, то ти витріщуєш очі. Ну, Карле, купуй же квитки! Глянь на цих молодців. Один в одного: дужі, сміливі. Наші солдати! Карле, бери в партер!

«Нерви мої не ті, що були раніше,— думав Кракмеєр. Попереду показався будинок вокзалу.— Чи я підвів хоч раз? Ніколи. Взяти, приміром, операцію по ліквідації Ремового кодла. Мюллер повинен знати, що на мене можна покластися. Знову ця проклята згага. Треба купити нашатирні таблетки. Я йому піднесу Чорну Свічку на блюдечку. І сам гав не ловитиму».

Приїхавши в Берлін на Ангальтський вокзал, він вирішив, що на Принц-Альбрехтштрассе їхати вже пізно. Керівник кримінально-технічної лабораторії штурмбанфюрер доктор Шлегель здебільшого залишає службу ще до закінчення робочого дня.

«Шкода»,— подумав Кракмеєр і сів у трамвай. Таємнича посмішка, якою проводжав його штандартенфюрер, збудила в ньому зацікавлення. Доктор Шлегель дрібницями не буде займатися. Він повезе до Мадріда щось незвичайне. Згадка про Вальдемара потішила його. Обставини змусили його довірити догляд за папугою сусідці. Але та сусідка могла спокійно слухати собі радіо, коли його пташка так чарівно щебече вранці. Як неввічливо! Тепер він принаймні раніше, ніж гадав, визволить свого єдиного друга з такого неприємного становища.

Розділ IX

Вже розтанули в сіро-голубому мороці силуети велетенських пальм. Раз у раз тишу розтинало цьвохкання батогів, покрики погоничів. Та верблюди дедалі дужче огинались, і примарний караван ледве просувався у піщаних дюнах. Всього кілька чоловіків лишилося коло нав'ючених верблюдів, усіх, без кого можна було обійтися, бородань послав проти легіонерів. Серед посланих були і Гамід з Талебом.

Лауренц їхав з ельзасцем у хвості каравану. Позаду лунали одинокі рушничні постріли, їм відповідали короткі кулеметні черги.

— Багато їх? — поцікавився Лауренц. Він не бачив логічного зв'язку в наказах бороданя. Навіть не жителеві пустелі було цілком очевидно, що верблюди без відпочинку довго не витримають. Або навіщо було обирати шлях утечі на південь, звідки вони прибули? — В оазисі є вода. Чому ми не зайняли оборону там?

— А тому, що вони якраз цього чекали від нас, фельдфебелю. — Бородань скерував мегарі ближче до Лауренца.— Вони б