Андрій Гарасим - Одні

коло довершених будівель, самим будівлям, всьому цьому раю земному і небесному ультрамарину. — Жаль таки, що мене так рано… А то б…

І враз пригадав хлопця з кривавою ганчіркою на очах. І вся злість, весь запал враз пройшли. Залишилася лише втома і боліла рана, а треба було ще йти…

На щастя, йти довелося вже недовго. Стежка вивела їх в казкову долину — такої Лесь ще не бачив. Крем’язень зробив знак йому зупинитися, і вони стали, когось чи чогось очікуючи. Навколо них поступово зібрався невеликий натовп — так нічого особливого: в основному чоловіки в білих хітонах, значно менше їхніх жінок та дітей, значно більше їхніх коханок. Проте трималися всі скопом, як одна дружна сім’я — і не скажеш, що десь там — не під ультрамариновими небесами — їхні підлеглі душать, вбивають одне одного з осатанілою жорстокістю. Тут той, інший світ видавався не реальним, просто не існуючим — і от раптом, ні сіло ні впало, перед ними опинився посланець того світу. Тому вони дивились на цього високого, але змарнілого чорнявого хлопця з червоною від крові пов’язкою на плечі та бандикуватим поглядом нерозуміюче — а що він, власне, тут робить, а як він сюди потрапив. Навіть крем’я-зень зрозумів ці їхні погляди, тому що пробурмотів ЩОСЬ майже зовсім нерозбірливе, на кшталт:

— Мені так наказали.

Але це, звісно, не розрядило ситуації, та й взагалі, що могло розрядити ситуацію, коли зійшлися-зіткнулися два абсолютно протилежні світи? Людське коло навколо Леся, здавалось, стало ще щільніше і непробивніше. І раптом ззаду, з-за їхніх спин хтось голосно сказав:

— Розступіться, його привели до мене.

І коло враз розпалося. І Лесь побачив — до нього йшла Мар’яна. І весь великий білий світ все швидше й швидше закрутився перед його очима і… зник. Єдине, що він бачив — до нього йшла Мар’яна. І він сказав їй:

— Здрастуй.

І вона усміхнулася йому. А потім запитала:

— Не чекав мене побачити?

— Чекав… завжди.

— У тебе, здається, новий шрам, — провела рукою по щоці.

— Ні, це, мабуть, просто бруд, — глянув на неї, ніби випробовуючи.

— Просто бруд… — повторила, прямо дивлячись йому у вічі.

— Саме так, Мар’яно.

— Саме так, Лесю.

І їхні губи зустрілися… А навкруги, так нічого і не зрозумівши в тому, що відбулося, стояли вершителі людських доль.

Мар’яна відірвала свої губи.

— Я тобі щось повинна сказати, Лесю.

— Потім… потім… тільки не зараз… — шепотів-заклинав Лесь. Господи, в житті так мало подібних моментів, для чого ж їх ще зменшувати!

— Лесю, за декілька днів у мене весілля.

— Весілля?..

— Так, Лесю, я виходжу заміж.

— Заміж… — Лесь опустив голову і мовчав.

Потім запитав:

— І за кого ж, якщо, звичайно, не секрет?

— За майбутнього президента.

— За майбутнього президента, — повторив Лесь і гірко розсміявся. Потім додав: — Без майбутніх президентів ти просто не можеш жити.

Мар’яна не зреагувала на Лесів сарказм, знала — він від болю. Тому і сказала голосно, так, щоб почули всі ці у білому, що дивилися на них зараз, у цю хвилю:

— Я не можу жити без тебе, Лесю.

— Тому й виходиш заміж?

Вона взяла його за руку.

— Ходімо, я хочу тобі щось показати.

— Часом, не свого майбутнього чоловіка?

— І його теж.

І вони пішли. Пішли стежкою, що звивалася поміж гір, тримаючись, незважаючи ні на що, за руки. І безмовні спостерігачі у білих хітонах дивились їм услід все такими ж нічого не розуміючими поглядами.

Стежка привела їх до будинку, що чомусь нагадав Лесеві бачений ще в часи його навчання в університеті віварій. Охоронець на вході хотів було зупинити його, але Мар’яна коротко кинула: «Він зі мною», і той одразу відступив в сторону. Слово Мар’яни тут мало вагу, і до того ж не маленьку. Вони зайшли досередини. Хоча все скидалось на те, що це якась наукова — чи то з хімії, чи з біології — лабораторія, але почуття того, що вони потрапили до віварію, Леся не полишало і надалі.

— Це лабораторія мого батька, — пояснила Мар’яна, відкриваючи якісь двері. — Сьогодні у них вихідний, і тому, крім охорони, тут нікого немає.

— Твій батько великий учений?

— Саме так. Після машини часу він зробив одне з найбільших відкриттів нашої епохи.

— Що ж він винайшов?

— Він створив штучну людину — не більше І не менше. Такого до нього не вдавалося ще нікому — він перший! І це мій батько! На жаль, а може на щастя, я в нього не вдалася.

— Я вже знаю, до чого ти вдалася.

— Не іронізуй. Просто мій батько родився генієм, а я — авантюристкою.

— Хтось родився творити, а хтось родився нищити.