Андрій Гарасим - Одні

В її очах зблиснув метал.

— Якщо 6 хтось не родився з нахилом, як ти кажеш, нищити, ти вже 6 тричі був мертвим.

— Може був би щасливішим, — сказав гірко.

Запала мовчанка. Першою її порушила Мар’яна:

— Ну, пішли, покажу створену моїм батьком штучну людину.

Лесь не зрушив з місця.

— Ти обіцяла показати свого майбутнього чоловіка.

— Так це він і є.

— Що ти кажеш?!..

— Мій майбутній чоловік — штучно створена людина.

Лесь провів долонею по обличчі.

— І він же — майбутній президент?

— Саме для цього його і створював мій батько. А єдиною батьковою умовою кланам, на замовлення яких він його створив, умовою, яку я йому сама й надиктувала, було те, що я маю стати дружиною цього гомункула.

— Покажи мені його.

Мар’яна відчинила ще одні двері, і вони опинилися в досить великій залі, як і все у цьому будинку, набитій різним науково-дослідним начинням. Посередині зали стояв скляний ковпак, обплутаний величезною кількістю дротів. Під ковпаком знаходилася людина. Саме до неї і попрямували Лесь і Мар’яна.

Чоловік під скляним ковпаком був живий: його груди ритмічно здіймались — він дихав. Щоправда, його ще не «активізували»: він зовсім не рухався, погляд некліпаючих відкритих очей був відсторонений. Лесь уважно його роздивлявся і не міг зрозуміти — щось у ньому було не так, чимось він таки відрізнявся від «справжніх» людей, та, мабуть, і взагалі — від усіх живих істот. Нарешті зрозумів — він відрізнявся тим, що не міг нічим відрізнятися. Він просто був ніщо. Абсолютне ніщо. Якщо нині вже померлий від розриву серця президент і був сірий, то це все одно була хоч якась ознака. Цей же взагалі не мав ніяких ознак — просто ніщо. Тепер Лесь прекрасно зрозумів, чому президентом вирішили зробити саме це убозтво. Воно не мало ні характеру, ні розуму, не мало навіть дурості. Ідеал президента — маріонетки.

Лесь повернувся до Мар’яни:

— І за це… ти думаєш вийти заміж?

— Так. І саме тому… — вона почала повільно знімати свій хітон.

Лесь лише запитав:

— Прямо тут — перед ним?

— Саме тут, саме перед ним…

Якусь хвилину дивилися одне на одного, ніби тільки-що зустрілися, потім протягнули одне одному руки і зійшлися…

Крізь скло ковпака на них дивився відстороненим поглядом майбутній президент.

Звичайно, вони не змогли довго бути у тому віварії. Людина вигадала і вигадає ще безліч різних див, але ніколи вони не дадуть їй стільки чудових почуттів, як проста трава, небо і легкий вітер весняної пори природи, весняної пори твого життя. Тому лише серед розкошів природи вони змогли забути про все, навіть про час…

Лесь, відкинувши голову, подивився вгору — над ними було нічне небо, темна південна ніч, здавалось, стояла по всьому світу. Мар’яна з неохотою забрала з Лесеної голови свою руку — все б гладила і гладила її. Його коротко підстрижене волосся було занадто жорстким, аби його гладити, але це було його волосся.

Лесь покрутив головою — в одну-другу сторону.

— Ти мене хочеш про щось запитати? — почала першою Мар’яна.

— Так. Чому ти виходиш за нього?

Мар’яна розсміялася.

— Боже, Лесю! Ти пройшов такий довгий шлях, проте залишився таким же наївним. Ну, звичайно ж, я просто хочу стати першою леді, коротко кажучи, просто першою…

Лесь взяв її за підборіддя.

— Не бреши мені.

— Чому ти думаєш, що я кажу тобі неправду?

— Тому що останній раз правду — справжню правду, ти говорила мені на тому далекому африканському пляжі. Пам’ятаєш? Я тоді спитав тебе, чому воно все так погано вийшло…

— І я відповіла тобі, що причину перш за все треба шукати в собі…

— Саме так. І тепер, щоб ти мені не говорила, я думаю, що причина твого вчинку набагато глибша, чим просто бажання бути першою.

Мар’яна опустила голову. Згодом сказала:

— Ти прав, Лесю. Причина інша.

— І яка ж, якщо, звичайно, не секрет?

— Не секрет — я просто хочу щось змінити у цьому світі. Ставши дружиною хоч і іграшкового, але президента, я думаю, що таки зможу щось зробити. Принаймні… — тут у її очах з’явився металевий блиск, що, як вже не раз переконувався Лесь, ніколи не віщував нічого доброго тим, на кого він був звернений:

— Принаймні, я хочу знищити оце, — і вона показала татуювання на своїй руці. — І я хочу знищити це назавжди…

— Моя Мар’янко… Ти хочеш саме того, що і я.

— Саме тому ми і не можемо одне без одного, Лесю.

— І тому теж. А ще я не можу без тебе жити тому, що в тебе найчудовіше в світі волосся, найкращий носик і очі, а ще… ще й не знаю чому. Просто не можу — і все.