Андрій Гарасим - Одні

— А якщо я не хочу?

— Не хочу — що?

— Виконувати твій наказ.

— Тебе мало били?

— Думаю, забагато.

З цими словами Лесь нагнувся і примудрився, незважаючи на те, що був у наручниках, ухопити з підлоги невеликий, вже поржавілий лом, яким, мабуть, ще паломники за наказом видовбували цю печеру.

Крем’язень не розуміюче на нього подивився.

— Звідси тобі самому не вибратися. Наверху вісім чоловік, вони все рівно тебе скрутять, але при цьому ще й добре покалічать. Для чого це тобі?

Лесь усміхнувся:

— Колись ми просто тяжко працювали, орали чорнозем, вмирали, захищаючи його від ворогів. Потім з’явився один розумник, який запитав: «Для чого?». Для чого тяжко працювати, якщо можна обдурити або просто забрати в сусіда і дістати більше, для чого щось захищати, якщо можна віддати і залишитись живим. Отак воно все починалося…

І Лесь, продовжуючи усміхатися, пішов з ломом на крем’язеня. Видно, той абсолютно не чекав, що вже і так спіймана, взята в наручники людина буде чинити якийсь опір. Спочатку він нерозуміюче і ошелешено дивився на Леся, потім в його очах з’явився переляк. «Як в очах президента», — подумалось Лесеві.

— Гей, наверху!.. — закричав крем’язень і не докінчив — Лесь опустив лома йому на голову.

Зверху тим часом почали спускатися. Лесь причаївся коло драбини, готовий кожної хвилі знову нанести удар. Чекати довелося недовго. На цей раз Лесь розтрощив коліно. Чоловік дико зойкнув і впав з драбини. При тьмяному світлі лампочки Лесь розгледів його обличчя — це був охоронець президента. «Швидко ж ви продаєтеся», — відзначив про себе Лесь, і це ще більше його роздратувало. А згори все лізли і лізли. І Лесь все бив і бив. Вся кімната заповнилася криками, стогоном покалічених, запахом крові. Вже не можна було розібрати, де мумія, де людина — Лесь трощив все підряд. І здавалось: ніщо в цьому світі не зможе зупинити удару його короткого лома, що це якийсь страшний дух підземелля виліз з безодні, аби помститися людям за все, що вони зробили з Землею. Бив, бив і бив… Аж раптом праву руку обпекло, і лише за тим до нього донісся відгук пострілу. Лесь впустив лом і, гордо випрямившись, оглянув картину бойовища. Декілька покалічених чоловіків (один з пістолетом в руці) повзали по підлозі, по праху розбитих вщент — не залишилося жодної цілої! — мумій. Останнє, що він бачив — це залишки якогось можновладця, на які цебеніла кров з Лесеної простреленої руки. «Боже, — подумав він, — і я хотів стати таким!»

Потім він упав.

З усього видавалося, що їхній літак сів десь на півдні Європи — в Італії або в Греції. Коли Лесь вийшов з літака, то побачив небо кольору ультрамарину. Подував легенький вітерець, яскраво світило сонце. Хотілося просто стояти і насолоджуватися цим чудовим погожим днем. За їхньою спиною синіло тепле, ласкаве море, попереду розкинулись невеликі, але надзвичайно мальовничі гори, порослі кипарисами, а невеличка смуга узбережжя тонула в цвіту якихось південних дерев. Рай земний… «Невже у такій місцині мене вб’ють», — подумалось Лесеві. Не раз за свою безкінечну у цьому дивному майбутньому епопею він потрапляв у становище, коли вихід, здавалось, був один — смерть. І завжди він сприймав це стійко, як справжній борець боровся до кінця і перемагав, ніколи не здавався. А зараз… Зараз йому не хотілося абсолютно нічого робити — лише отак стояти і насолоджуватися. Мабуть, він таки дуже втомився за час свого блукання, до того ж у нього була свіжа вогнепальна рана і він втратив багато крові, до того ж… він знову був у наручниках.

— Пішли, — ткнув йому в спину пістолетом крем’язень.

І вони пішли геть від літака, два покалічених взаємною злобою чоловіки: у Леся — перев’язане плече, забинтована голова у крем’язеня. А на них вже чекали. Одразу за злітною смугою стояла самотня арка, а під нею — два атлети, з усього видно, охоронці. Проте одягнуті вони були чудернацько — у легкі давньогрецькі хітони. Коли крем’язень підвів до них Леся, ті чемно привіталися, але пильно їх — крем’язеня теж! — обшукали. Потім їх пропустили через арку, і вони пішли стежкою, що вилася поміж оливкових гаїв. Час від часу то з одної, то з іншої сторони крізь соковиту зелень прозирали білі будівлі, виконанні в еллінському стилі. Леся вразила довершеність їхніх форм — нічого красивішого він у цьому часі ще не бачив. Іноді коло будівель помічав людей, що, з усього видно було, відпочивали: влаштовували спортивні змагання, танцювали, грали на різних музичних інструментах.

— Де ми? — запитав Лесь крем’язеня, не надіючись, проте, що той відповість.

Але, як не дивно, той відповів:

— Ми в місці для вибраних.

— В місці для вибраних? — перепитав його Лесь.

— Так, тут живуть вибрані.

— І хто ж ці вибрані?

— Це ті, хто керує кланами.

— Як? Керівники всіх — і дружніх, і ворожих — кланів живуть отут, всі в одному місці?!

— Так.

Лесеві перехопило подих. Йому враз пригадались картини, які він бачив під час своїх мандрів: поле, здається безкінечне поле з трупами, неліченими трупами жертв кланової ворожнечі, над якими вились хмари хижого птаства, поруйнована — бо ж ставили її священики іншого клану — церква. І ще пригадався йому хлопчик з ядушних боліт…

— С-с-суки, — зашипів Лесь всім цим безтурботним постатям у білих хітонах