Геза Гардоні - Зірки Егера

Слідом за улуфеджі проскакав ще один полк, під жовтим стягом. Зброя у цих вершників блищала дужче, ніж у решти. Один ага[20] гордо гарцював на коні, захищеному срібною кольчугою.

— Це — силяхтари,— сказав Туліпан.— Теж найманці. Мерзота, вішальники! Я два роки прослужив між ними!

За ними рухалися сипахи, озброєні луками й колчанами; збоку на поясі в них висіли широкі криві шаблюки. Слідом за ними проскакали татари в гостроверхих ковпаках. Вгодовані обличчя, шкіряні доломани, дерев'яні сідла.

— Тисяча... дві тисячі... п'ять тисяч... десять тисяч,— лічив Гергей.

— Годі вам рахувати,— махнув рукою Туліпан.— Їх там тисяч з двадцять набереться.

— До чого ж незугарний, вилицюватий народ.

Турки їх теж ненавидять. Вони їдять кінські голови.

— Кінські голови?

— Голів, можливо, для всіх і не вистачить, але одну точно кладуть посеред столу.

— Варену чи смажену?

— Якби ж то варену чи смажену, це ще так-сяк, а то сиру. Ці собаки не шкодують навіть немовлят. Вирізають у людей жовчні міхури.

— Не розказуйте таких жахів!

— Але ж це суща правда. Вони, бачте, вважають, що коли коню намастити ясна людською жовчю, то це у нього зніме всяку втому, додасть нових сил.

Гергей з огидою заховав обличчя за галузками.

— Бачити їх не можу! — сказав він.— Хіба це люди?

Але Туліпан продовжував дивитися.

— Їде нішанджі-бей! — мовив він трохи згодом.— Це він проставляє вензель падишаха на грамотах з печаткою.

Гергей глянув униз і побачив пихатого турка з довгими вусами і щучим писком.

Затим проїхав дефтердар — сивоволосий, згорблений араб, турецький скарбник. За ним, оточений воїнами, скакав вершник у довгому жовтому кунтуші, у високому гостроверхому білому ковпаку. Це був казіаскер — головний військовий суддя. Чазнегіри — головні кухарі — і загін охоронників їхали за ними. Одяг на них виблискував золотом.

Уже долинала й музика турецьких оркестрів. Під звуки сурм і брязкіт чинч проскакали придворні мисливці. Гриви їхніх коней були пофарбовані в червоний колір, у кожного мисливця на руці сидів сокіл.

За мисливцями конюхи прогнали султанський табун. Коней вели солаки та яничари. Слідом за конюхами з'явилися вершники, що тримали в руках штандарта з кінськими хвостами. Це проїжджали триста капиджі, всі в однакових білих шапках, гаптованих золотом. На батьківщині капиджі охороняли палац султана.

Крізь завісу куряви забіліли довгі лави яничарів. Їхні білі ковпаки з довгими китицями, що звисали їм на спину, незабаром змішалися з червоними ковпаками і синім суконним одягом офіцерів.

— А султан де? — запитав Гергей.

— Мабуть, далеко,— відповів Туліпан.— Адже яничарів десять тисяч. За ними йдуть чауші[21] й різна придворна знать.

— Тоді давай відійдемо назад,— запропонував Гергей,— і поїмо...

Скеля закривала їх з півдня, а з півночі їм було видно, як по схилу в долину спускається незліченне військо.

— Ми ще й поспати встигнемо,— сказав Туліпан і розв'язав тайстру. Звідти, брязнувши, випав ланцюг.

— А це що таке? — здивувався Гергей.

— Мої добрі друзі,— засміявся Туліпан.— Без них я й кроку не ступаю з села.

І, побачивши здивування на обличчі Гергея, пояснив:

— Це мої кайдани. Як виходжу з села, одразу надіваю їх на одну ногу. Тоді турки не страшні мені. Бо замість того, щоб хапати, вони ще й визволять мене. А вночі я втечу. Тепер саме час їх почепити. Ключ від кайданів покладіть собі в кишеню. Якщо попадем у якусь пригоду, скажемо, що ми челядники Балінта Терека. Я бранець, а ви — школяр. Пан Балінт підтримує турків, отож з нами обійдуться не дуже суворо. А вночі я вас визволю, і ми разом втечемо додому.

— У вас, бачу, мудра голова.

— Ще б пак! — відповів Туліпан.— Я, коли тверезий, дружину свою можу перехитрити.— Він дістав з тайстри свіжий коровай, шинку, сало, кілька стручків зеленого перцю.

Гергей наминав шинку, Туліпан взяв шмат сала, посипав сіллю, густо поперчив.

— От якби турки це побачили! — мовив він, киваючи головою в бік війська.

— То й що було б?

— Вино турки люблять,— сказав Туліпан,— а от сало вони так само ненавидять, як угорці щурів.

Гергей розсміявся.