Геза Гардоні - Зірки Егера

— Тоді негайно одягайтеся, Туліпане, поїдете зі мною. А дружина нехай покладе нам у торбу харчів. Можете взяти з собою й плесканку.

Почувши слово «плесканка», Туліпан одразу пожвавішав. Похапцем накинув на себе одежину і гукнув до дружини, що годувала курей.

— Юлішко, голубонько, ходи-но сюди, хутко, моя люба зіронько!

Жінка кинула останню жменю зерна куркам і повернулася.

— Чого вам?

— Плесканку, моя перлинко! — мовив Туліпан, посміхаючись.

— Грім і блискавку у вашу пельку! Досі починали пиячити з обіду, а тепер уже з самого ранку?

— Ну-ну, ягнятко моє маленьке, стамбульська цукерочко, це не для мене, а для панича.

— Панич не п'є вина.

— Я справді не п'ю,— усміхнувся Гергей,— але нам треба зараз вирушати, нас не буде до вечора, отож я не хочу, щоб Туліпана мучила спрага.

— Ви зараз їдете? Куди ж ви зібралися, паничу?

— Хочемо, тітко Юлі, глянути, що воно за таке турецьке військо. Сьогодні турки переходять через Мечек.

Жінка злякано здригнулася.

— Турецьке військо? Дорогенький мій паничу, благаю вас, не їдьте ви туди!

— Це вже вирішена справа. Я мушу його побачити.

— Ой, мій дорогенький паничу, в небезпечну дорогу ви зібралися! Ви собі уявляєте, яка то небезпека?

— Моє слово тверде,— проказав Гергей нетерпляче,— нам пора їхати!

— Мені що, їдьте собі куди хочете. Я вам не наказую. Але Туліпан нехай зостанеться. Я його не пущу.

— Туліпан мусить їхати зі мною,— коротко мовив Гергей.

— Ваш слуга й сам може підвезти харчі, на те він і слуга.

Янош теж був такої думки. Він уже зібрався, тайстра за плечима, залишилося тільки напоїти коней.

Туліпан, відчувши стурбованість дружини, виструнчився:

— Я, серденько, все-таки поїду. Щоб я осліп, якщо я не поїду! Вина ти й так даєш вряди-годи, ще й просити доводиться. Недобра ти жінка!

Тітка Туліпан заридала:

— Дам, чоловіче, вина скільки забажаєш, тільки не кидай мене саму тут...

— Гаразд, але не забувай, що пообіцяла. Панич — свідок. Я тільки проведу панича туди, а ввечері повернуся додому.

Тітка Туліпан трошки заспокоїлась. Наготувала харчі. Але не могла втримати сльози, коли вийшла проводжати свого господаря за ворота.

Янош їхав разом з ними аж До лісу. Там вони злізли з коней. Слуга повів коней назад у село, а Туліпан з Гергеєм подалися далі пішки.

Скеля, на яку вони видерлися, стоїть і понині біля дороги. З її вершини видно всю дорогу, аж до тієї дикої груші, де заховався панотець Габор. Турок наламав з дерев оберемок галузок з густим листям і замаскував ними скелю. Їм було видно все, а от знизу ніхто не міг навіть запідозрити, що на скелі заховалися люди.

Сходило сонце. На ліс упала роса. Далеко на дорозі в клубах куряви з'явилися перші вершники.

На дорозі замайорів прапор кольору червоного перцю. За ним іще два прапори, потім п'ять і ще багато прапорів і штандартів. Під прапорами і слідом за ними верхи на арабських скакунах скакали воїни у високих тюрбанах. Коні низенькі, дехто з вершників мало не волочив ноги по землі.

— Гуреби,— пояснив Туліпан,— вони завжди їдуть попереду. Це несправжні турки.

— А хто ж?

— Араби, перси, єгиптяни — всякий набрід.

— Воно й помітно. Навіть одежа на них неоднакова.

В одного воїна на голові виблискував шолом з великим мідним гребенем. Ніс у гуреба був відрізаний. Видно, цей вояка вже встиг побувати в Угорщині!

Другий полк, що рухався за гуребами, йшов під білим стягом із зеленими смугами. Засмаглі солдати були у синіх шароварах. Судячи з облич, вчора ввечері вони добре наїлись і напились.

— Це улуфеджі,— сказав Туліпан,— найманці. Військова охорона. Вони супроводжують і воїнську казну. Бачите череватого дядька з розбитим лобом, на грудях у нього мідні гудзики?..

— Бачу.

— Його звуть Турна. По-угорськи — «журавель». Але хай би його вже краще прозвали свинею.

— Чому?

— Я бачив якось, як він їжака