Кейт Аткінсон - Руїни бога

десяти років. Це була дивна й мила мандрівка, зворушлива («То плакали, то сміялися», — казала Берті згодом) і сповнена щирих почуттів, а не ностальгії, яка завжди видавалася Тедді доволі дешевою емоцією.

Надгробок Г'ю вже точили лишаї, а напис став майже нечитабельним. Сильвію поховали деінде на тому самому цвинтарі, як і Ненсі та її батьків. Тедді не знав, де лежали Вінні й Ґерті, але Міллі теж була тут — ціле життя металася туди-сюди, а наприкінці повернулася додому. Він подумав: усі ці люди пов’язані з Берті тонкою червоною ниттю, а вона ніколи їх не знатиме.

Памела й Урсула, як і Бея, хотіли, щоб їх кремували. Тедді дочекався, доки в лісі розквітнуть дзвоники, а тоді розвіяв прах Урсули. Ім’я мертвих було легіон.

— Ти краще не думай про смерть, — порадив він Берті.

А вона все одно спитала:

— Що ти хотів би, щоб написали на твоєму надгробку?

Тедді згадалися нескінченні кілометри білих військових цвинтарів. Ім’я, звання, номер. Йому згадалося Кітсове «Тут лежить той, чиє ім’я писане на воді» — Урсулі ця епітафія завжди здавалася трагічною. Та й сам Г’ю був сказав: «Та можете мене викинути з порохом, мені вже буде байдуже». А на військовому меморіалі у Ранніміді вибито імена тих загиблих, у яких узагалі не було могил.

Щось змінилося. Що? Точно — зникли кошлаті каштани, що дарували тінь мертвим з одного боку цвинтаря: замість них висадили сумирні квітучі вишеньки. Тепер стало видно старий мур, вичищений і підрихтований, який раніше закривали каштани.

— Хочу, щоб мене поховали в лісі. Щоб ані імені, нічого, тільки дерева. Якщо зможеш, то дуб посади, але взагалі — мені байдуже. Головне, хай твоя мати до цього не береться.

Смерть — це кінець. Інколи на те, щоб це зрозуміти, потрібне ціле життя. Він подумав про Сонні, який тривожно метався в пошуках того, що лишилося в минулому.

— Пообіцяй мені, що зробиш у цьому житті все, що можеш, — сказав він Берті.

— Обіцяю, — сказала Берті: їй було вже 24, вона розуміла, що їй навряд чи це вдасться.

*

Голоси завели «Небесна любов найвища за всі любові» — отже, недільна служба добігала кінця. Тедді блукав між могилами. Більшість людей у них померли задовго до його народження. Урсула збирала каштани під прегарними деревами на далекому кінці цвинтаря. Дерева були велетенські — цікаво, їхні корені перепліталися з кістками померлих? Тедді уявив, як вони прокладають собі шлях між ребер, оповивають гомілки, хапають зап’ястки.

Коли він підійшов до Урсули, вона саме розглядала каштан. Колюча зелена шкаралупа розкололася, усередині лищав гладкий горіх.

— Плід дерева, — сказала вона, віддаючи каштан йому. — Media vitae in morte sumus. Посеред життя ми у смерті. Чи навпаки? Правда, є щось чарівне в тому, щоб стати свідком появи у світі нового? Народження теляти, нова брунька…

У дитинстві вони не раз бачили, як на фермі народжуються телята. Тедді пам’ятав, як його нудило при вигляді слизької мембрани — теля у пухирі виглядало як м’ясо, вже покраяне різником.

Парафіяни почали виходити на сонце з недільної служби. Урсула сказала:

— А ти ж любив гратися в каштани. Є щось майже середньовічне в тому, як хлопчики граються в каштани. Як називалася та зброя із шипами? Обушок? Чи моргенштерн? Річ гидотна, а назва гарна.

Вона теревенила й теревенила. Видно, хотіла про щось забути — може, про жахіття війни. Тедді подумав: Урсула напевно знає, що відбувається на землі під час бомбардування, а йому лишалося це уявляти, ось тільки відтепер у його житті не було місця для уяви.

Звісно, він теж бачив страшне — під час навчань траплялися нещасні випадки, — але ж про таке не поговориш за старомодним столом над курячою печенею.

Відносячи брудні тарілки на кухню («Це зробить Бріджит», — різко сказала Сильвія, але Тедді не послухався), він побачив на столі кістяк курки, з якого обібрали м’ясо. Несподівано йому комок підступив до горла.

Коли вчився літати в Онтаріо, Тедді якось побачив, як літак «Ансон» заходить на аварійну посадку — звернув назад на самому початку маршрутного польоту, бо почалися проблеми з двигуном. Літачок надто швидко наблизився до поля, крутнувся над базою і врешті хряпнувся на злітну смугу. Баки були майже повні, від удару стався колосальний вибух. Свідки вибуху кинулися навтьоки, Тедді повалився за ангар.

Схоже, на землі ніхто не постраждав, тож пожежні й медичні машини помчали до літака у вогні.

Хтось сказав, що один із членів екіпажу порятувався, бо його викинуло з літака вибухом, тож Тедді і ще кілька пілотів-початківців кинулися його шукати. Вони знайшли цю самотню загублену душу в бузку, що ріс уздовж паркану по периметру бази. Згодом дізналися, що то був інструктор — досвідчений пілот із Королівських військово-повітряних сил Канади, Тедді й сам літав із ним іще вчора. А тепер той перетворився на видиво з жахіть — скелет, із якого вибухом обірвало плоть. («Оббілувало» — мимоволі майнула думка). Ще теплі нутрощі висіли на бузку, як гірлянди. Бузок квітнув, і навіть нудотний сморід бійні не перебив його запаху.

Пілот, який побіг на пошуки разом із Тедді, кинувся геть із криками й лайкою. На тому його кар’єра летуна і скінчилася — більше він не літав. У вердикті написали «БМН», хто зна, куди він потім подався з підмоченою репутацією. Інший юнак, який учився на пілота разом із Тедді, валлієць, втупився в тіло і просто сказав: «Бідаха». Мабуть, реакція Тедді була десь між цими полюсами. Макабричне видовисько його жахнуло, але він тішився, що сам не потрапив до того літака. Тоді він уперше побачив, як механіка війни плюндрує вразливі людські тіла — мабуть, сестра це вже знала.

— Це на бульйон, — сказала Бріджит, зауваживши, що він витріщився на кістяк, ніби збирався його поцупити. Вона мила тарілки у великому кам’яному умивальнику, по лікті забрьохана у мильній воді. Тедді зняв із гачка рушник і запропонував:

— Давайте я витиратиму.

— Іди звідси, — сказала Бріджит: Тедді знав, що це вона так дякує. Скільки їй років? Він навіть припустити не міг. Її найкращі роки припадали вже на його життя: у нього на очах вона пройшла від захопленої наївності («Щойно з парома» — так Сильвія це називала) до стомленої зневіри. Бріджит казала, що «втратила свій шанс» під час останньої війни, але Сильвія лише кривилася: «Свій шанс на що? Гарувати у шлюбі, нервувати через дітей? Тобі тут з нами краще».

— Я повернуся додому, — сказала вона, неохоче віддаючи Тедді мокру тарілку, —