Джессі Келлерман - Чтиво

— Татку? Все гаразд?

— Усе добре.

— Ти трохи позеленішав,— сказала вона.— Хочеш присісти?

Він похитав головою. Удалося навіть посмішку видавити.

— Маю для тебе питання.

— Яке, татку?

— Коли я стану старим і мочитимусь у штани, де буде моя кімната?

— Припини.

— Ага, зрозумів. Хочеш віддати мене в будинок пристарілих.

— Тату, припини.

— Не звертай.

спіх Пфефферкорна одночасно і підняв, і опустив статус його як професора. З одного боку, попит на його заняття з творчого письма підвищився, навіть довелося скласти списки бажаючих на наступний семестр. З таким величезним вибором він отримав можливість контролювати склад класу. Однак, продовжував,— безглуздо, як сам уважав,— допускати непропорціональну кількість студентів різних типів. То були ті ж студенти, які зі снобізмом ставилися до його роботи, поводилися зневажливо, немов він просто не міг їх нічого навчити про справжню літературу, якщо заробив купу грошей на нікчемних оповідках. Навіть його добрі рецензії давали підставу для зневаги, що свідчило про смерть критичної сумлінності. Той факт, що його перший роман був белетристикою, нікого не вразив. Ніхто про нього і не чув. Пфефферкорн часто міркував, чи не варто йому повернутися до випасання юних дівчат.

Оповідання, яке вони обговорювали того ранку, було присвячене старому, що наближався до кінця життя. Він доглядав за садом, не помічаючи, як цвітіння насміхалося над його власним старінням. Тоді старий подивився фільм, у якому в прискореному записі показували, як ростуть квіти, як вони розвиваються від паростка до повного розквітання, а тоді в’януть і помирають. Уся ця послідовність була описана в найменших деталях. Оповідання закінчувалося загадковим фрагментом діалога.

Автором був двадцятирічний хлопець на ім’я Бенджамін, який заявився на заняття у фетровому капелюсі. Процес старіння в тексті зводився до трагічного опису чоловічого тіла в стані руйнування, хоча Пфефферкорну довелося визнати, що про урогенітальні проблеми та артрит молодий чоловік написав із вражаючою впевненістю. Але все одно, на думку Пфефферкорна, оповіданню не вистачало емоційної проникливості. Не було в ньому жодної спроби зрозуміти психічний стан старого. Немов автор поклав головного персонажа на стіл та й лишив його там. Коли Пфефферкорн спробував підняти цю тему, він зустрівся з гарячим опором, і не лише з боку Бенджаміна: на його підтримку стали друзі-однодумці. Вони заявили, що Пфефферкорнове розуміння персонажа застаріле. Вони накинулися на письменників, які забагато пояснюють. Пфефферкорн захищався, цитуючи авангардистів та постмодерністів, які йому подобалися, вказуючи на те, що навіть ці нібито неемоційні роботи побудовані навколо вогкої, пульсуючої серцевини гуманності.

— Усе це лайно,— заявив Бенджамін.

— Ми всі роботи,— підтримала його сувора дівчина на ім’я Гретхен.

Пфефферкорн попросив її пояснити, що вона мала на увазі.

— Я маю на увазі, що ми всі роботи,— сказала та.

Закивали голови.

Пфефферкорн розгубився.

— Ви не можете всі бути роботами,— сказав він, не розуміючи, які аргументи наводити та навіщо він узагалі намагається їх знайти.

Вони з цими студентами розмовляли різними мовами. До того ж він утомився, бо погано спав кілька місяців поспіль. Лікар прописав йому заспокійливе, але воно чомусь не допомагало, він доходив до межі сну, але не переступав її, і проводив безсонні часи немов у тумані. Він дивився на себе очима своїх студентів і бачив слабкість.

— Я не робот,— твердо повторив він.

— Звідки вам знати? — запитала Гретхен.

— Бо я не робот,— відповів Пфефферкорн.

— Так,— не здавалася вона.— Але звідки вам це відомо?

— Я людина,— сказав Пфефферкорн.— Якщо мене розрізати, потече кров.

— А якщо мене розрізати,— відповіла вона,— потече мастило.

Кілька студентів вирішили, що це дуже смішно. Пфефферкорн відчув, що у нього починається мігрень, і дуже зрадів, коли заняття скінчилося.

Увечері він сидів за своїм столом перед двома стосами паперу. В одному — листи, які він уже давно не читав, в іншому — сотні оповідань, які студенти написали протягом усіх цих років. Він завжди зберігав копії на випадок, якщо хтось раптом стане знаменитим, і його перші оповідання стануть цінними. Але зараз його ціллю було не отримати задоволення. Скоріше, він хотів знайти щось таке, що можна було б використати. Остання відчайдушна спроба змінила кількість слів на сто дев’яносто вісім, але він так і не пішов далі другої сторінки. Може, десь у тридцятирічній вежі посередності і був якийсь натяк, що підстьобнув би його творчий запал. Він пообіцяв собі, що не крастиме дослівно. Не його стиль. Йому потрібно лише розігнатися.

Через двісті сторінок він обхопив голову руками. Усе не те.

Переключився на