Андрій Цінцірук - Коло Елу

з осудом за м’якість, з якою він говорив до доньки, і вирішила повести розмову сама:

– Звідки в тебе газети?

– Знайшла, – промовила донька перше, що спало на думку.

– Не кажи дурниць, – підвищила голос мати.

– Так, я принесла. Я вже давно хотіла з вами поговорити. Я хочу знати правду. Читаю не тільки газети. Ось, сьогодні взяла.

Ольга вийшла в коридор за сумкою, повернулась і на ходу витягла якусь книгу, обгорнуту звичайною газетою. Дівчина поклала її перед батьками на стіл. Дмитро прочитав кілька заголовків часопису. Судячи з прочитаних кількох речень, це або «Труд», або «Правда».

Ганна-Софія перша наважилася розгорнути палітурку. На першій сторінці прочитала назву «Нарис історії ОУН». Унизу місто та рік видання – Мюнхен, 1968 р.

На кухні запанувала тривала пауза, яку порушив батько:

– Тепер поговорімо спокійно й серйозно. Ти розумієш, чим це може обернутися? Я не знаю, де ти береш цю літературу. Ти через два місяці переходиш у випускний клас. Тож коли тебе впіймають, це поставить хрест на твоєму житті. Майбутнього в тебе не буде – ні інституту, ні роботи.

– У нас усіх сумнівне майбутнє, – філософськи відповіла донька й продовжила: – Я нічого такого не роблю, просто читаю книги, цікавлюсь історією. І ніхто мене не впіймає. Я вже доросла, самі сказали, ще рік – і випуск. Усе буде добре.

У розмову втрутилася мати:

– Я надіюся, що ти все зрозуміла. Будь обачною.

На цих словах Дмитро встав з-за столу, обережно взяв книгу й попрямував до кімнати. Побачивши здивовані погляди рідних, пояснив:

– Іду читати. Я теж хочу знати історію.

Та через два тижні відбулася подія, яка показала, що Ольга ще не досить доросла й здатна на звичайні дитячі витівки.

Якось за буденними турботами непомітно настало 30 квітня. Весна в повну силу увійшла у свої права. Природа розквітла й тішила око. Надходило свято Першого травня. Ніщо не віщувало біди. Ганна-Софія була вдома. Ольга прийшла зі школи й сіла за книжки. Треба віддати належне дівчині, що перед іспитами батьки таки бачили в її руках шкільні підручники. Повернувся з роботи Дмитро. Родина почала вечеряти. Повечерявши й подякувавши, Ольга намірилася кудись збиратися.

– Ти куди збираєшся? – запитала мати.

– До подруги, – відповіла дівчина, – будемо разом вчитися. Повернуся пізно.

Батьки знали подругу Ольги. Вона жила в сусідньому будинку. Тож нічого незвичного не помітили.

З часом на вулиці почало сутеніти. Ганна-Софія й Дмитро дивилися телевізор. Та раптом у двері різко постукали. Подружжя переглянулося, мов запитували одне в одного, хто б це міг бути. Дмитро підвівся з канапи й пішов відчиняти двері. На порозі він побачив чоловіка у військовій формі, котрий тримав за руку Ольгу.

– Що трапилося? – вигукнув батько.

– Нічого страшного, – відповів незнайомець.

На гамір із кімнати вийшла Ганна-Софія.

– Можна ми зайдемо? – тихо запитав військовий.

– Так, звичайно. – Дмитро відійшов від дверей і пропустив їх у коридор.

Старший лейтенант, як розгледів звання гостя Дмитро, зайшов у приміщення й відпустив руку Ольги.

– Старший лейтенант, – почав представлятися незнайомець, та раптом замовк, не назвавши прізвища, – я з військового патруля. Упіймали цю дівчину, коли вона зривала прапори з будинків.

Побачивши спантеличений погляд батьків, незнайомець пояснив короткими реченнями, чітко, по-військовому:

– Завтра свято. Прапори вивісили на фасадах будинків сьогодні ввечері. Ваша донька зривала їх. Для чого – не знаю. Сподіваюся – з’ясуєте.

Ганна-Софія й Дмитро з несподіванки остовпіли. Лейтенант продовжував:

– Ви дивіться за донькою. За такі речі й у колонію загриміти можна. До побачення.

Військовий попрямував до виходу. І тільки в цей момент батьки немовби ожили й почали дякувати лейтенантові:

– Дякуємо, що привели її додому, а не в міліцію!

– Та нема за що. Вік у неї зараз критичний. У самого сестра така вдома. – Він похитав головою, показуючи, що розуміє батьків Ольги, як ніхто інший.

Коли гість зачинив за собою двері, запанувала тиша. Першим заговорив Дмитро:

– Знімай куртку, пішли в кімнату.

Ольга почала якось незграбно стягати із себе куртку, і з-під неї на підлогу випав якийсь великий червоний згорток.

– Що це? – запитала мати.

Та запитання вже було зайве. Дмитро піднімав із підлоги великі червоні ганчірки, які ще годину тому гордо майоріли на будинках, готуючи місто до свята.

– Раз, два… п’ять, шість… – то вголос, то про себе рахував батько. – Ти уявляєш? – звернувся він до дружини. – Вісім, вісім прапорів.

Та Ганна-Софія вже цього не чула. У неї перед очима постала інша картина. Це відбулося через два роки після війни. Вони з батьком ще жили у родинному будинку. Був пізній вечір. Час наближався до дванадцятої години. Ганна-Софія вже вкладалася спати, а Василь Захарович працював у кабінеті. У вікно спальні дівчини хтось тихенько пошкрябав. Так, не постукав, а саме пошкрябав, немов боявся налякати. Ганна-Софія тихенько підійшла до вікна й побачила Ольгу – батькову сестру, що приклала палець до вуст. Дівчина кинулася відчиняти двері. Ольга зайшла всередину.

– А