Світлана Талан - Матусин оберіг

жах! Загинули мирні люди, беззбройні. Я не переживу, якщо з Ігорем щось трапиться, – плакала Олеся.

– З ним буде все добре, – запевняла Карина, хоча ніхто цього не гарантував.

За кілька днів Ігор сам зателефонував Олесі. Він сказав, що був легко поранений і його забрали до лікарні, щоб витягнути з тіла кулю.

– Я приїду до тебе! – сказала Олеся.

– Я забороняю тобі! – Ігор був категоричним. – На місцях також повно справ. Ми тут вистоїмо, а ти будь у Луганську. Домовились?

– Так, – неохоче погодилася дівчина.

Розділ 25

Час змінив свої виміри. Тривожні дні тягнулися надто довго. Лише навесні Олеся змогла зустрітися з Ігорем. Рання весна ще не впустила в себе квітучі запахи, проте їхня зустріч після довгої розлуки була ще теплішою. Перше тепло принесло надію й тривогу одночасно. Луганськ лихоманило й далі, готувався референдум, але Олеся була впевнена, що він не відбудеться і гору візьме здоровий глузд. На той час вона вже отримала диплом і влаштувалася з Кариною на роботу в одному з міні-маркетів міста. Дівчата винайняли однокімнатну квартиру на двох, без ремонту, але дешево. При зустрічі Олесі з Ігорем хлопець нагадав їй про наміри одружитися цією весною. Вони добре все обміркували й вирішили дочекатися, поки все в країні заспокоїться.

– Ми обов’язково поберемося, – сказала Олеся, – хотілося б, щоб наше весілля стало справжнім святом, а зараз так тривожно й неспокійно.

– Може, ти б переїхала до мене? – запропонував Ігор.

– Зробимо все, як планували раніше. Одружимося й житимемо самі, окремо, – сказала на те Олеся.

Дівчина проводжала Ігоря з тривогою на душі. Таке було з нею вперше. Щось лихе закралося всередину й нашіптувало, що бачить вона хлопця востаннє. Олеся гнала від себе такі думки, але ті знову наполегливо поверталися до неї. Вона довго стояла на вокзалі в його обіймах, намагаючись всотати в себе цю мить, запам’ятати кожне його слово, кожен порух, а потім пристрасно поцілувала, ніби прощаючись назавжди.

– Усе буде добре, – сказав він лагідно, помітивши хвилювання дівчини. – Кохання невмируще, що б там не сталося з нами.

– Пообіцяй, що з тобою нічого не трапиться, – попросила вона, заглядаючи в очі. – Пообіцяй, що ми будемо завжди разом.

– Моя кохана, я обіцяю, що ніколи, чуєш, ніколи ми не розлучимось. Ми завжди будемо разом. Віриш мені?

– Так, – кивнула головою, – вірю!

Мачуха зателефонувала дівчині в останній день березня й нагадала, що настав час роботи на городі. Олеся вирішила взагалі не торкатися розмови про події, що відбувалися, щоб удома знову не зчинилася сварка. «Щось доводити їм – марна справа, – подумала вона. – Мине трохи часу, і вони самі зрозуміють, як помилялися».

Удома Олеся поводилася стримано. Рідні час від часу провокували її, починаючи розмови про «Правий сектор» і бандерівців, але вона виходила в іншу кімнату. Раїса Іванівна навіть розказала, що її бабця була свідком того, як на Луганщині бандерівці вішали людей на березах. Олесю аж підбивало сказати, що берези в цій місцевості рідкість, тож потрібно було ще й докласти зусиль, аби їх знайти, але стрималася, пішла на город.

За три дні була посаджена картопля, підготовані грядки для розсади. В Олесі ще було два дні для відпочинку, але вона не хотіла залишатися вдома. Дівчина сходила на кладовище, впорядкувала мамину могилу, погомоніла з мамою й пішла додому збиратися в дорогу. Уже була неподалік оселі, коли зустріла Ніну.

– Олесько, я так рада тебе бачити! – Ніна кинулась її обіймати. – А я збиралась до тебе зайти.

– А ми зустрілися на дорозі! Як ти, Ніно?

– Усе, як раніше. Влаштувалася прибиральницею, платять мало, але ж живу вдома. Я ось що хотіла сказати, – Ніна усміхнулась, узяла під руку Олесю. – Запрошую тебе на свій день народження.

– Чекай, здається, у тебе він був майже місяць тому.

– Ну то й що? Я не святкувала, бо не було за що і з ким. Наразі отримала зарплату, тож приходь сьогодні ввечері до мене, посидимо, згадаємо дитинство, те-се, полялякаємо по-дівчачому.

– Можемо сходити в кафе, поласувати морозивом, – запропонувала Олеся.

– Якщо ти про батьків, то їх не буде вдома.

– Ще хтось буде? – запитала Олеся.

– Навіщо нам ще хтось?! Лише колишні, ні, давні подруги! Домовились?

– Гаразд, – погодилась дівчина.

Олесі не дуже хотілося провести ще одну добу вдома, але й відмовити Ніні було б нечемно. Подарунка для Ніни не мала, тож дівчина вирішила подарувати гроші, щоб подруга могла сама придбати собі щось необхідне. Надвечір Олеся почала збиратися, і, на її подив, Костя не чіплявся з питаннями, куди вона йде.

У Ніни вже був накритий стіл. Наїдки доповнювала літрова пляшка самогону, біля неї – дешеве червоне вино. Серед мисок і тарілок Олеся помітила півлітрову пляшку соку. «Буде що пити», – подумала, сідаючи за стіл.

Ніна була надто весела та збуджена. Вона голосно розмовляла, без упину припрошуючи Олесю їсти й пити.

– Ну хоча б сто грамів потягни! – тицяла під ніс Олесі стопку зі смердючим самогоном. – За компанію! Чи гидуєш? Ти ж тепер у нас міська! А хто я? Донька алкоголіків, селянка, приби-раль-ни-ця!

– Ніно, не чіпляйся! Ти ж знаєш, що я таку гидоту не п’ю!

– То скуштуй винця! Солодке! Зуб даю! – подруга дихала їй в обличчя перегаром.

– Я буду пити сік, – категорично заявила Олеся. – А ти пий, що хочеш.

– Гаразд! Одну сєк! – Ніна дістала з кишені мобільник. – Вийду ненадовго, мені потрібно зробити один важливий дзвінок!

Похитуючись, невпевненими кроками Ніна вийшла з кімнати, й Олеся полегшено видихнула. Вона вже шкодувала, що погодилася прийти сюди. «Краще було привітати її на дорозі, дати гроші на подарунок, а самій повернутися в Луганськ і побути зайву годинку з Кариною», – подумала дівчина.

З того часу, як подруги влаштувалися на роботу, бачилися рідко. Зміни по дванадцять годин, Карина працювала в іншому відділі магазину, а сама Олеся взагалі не хотіла брати вихідні, щоб накопичити відгули та поїхати до Ігоря.

Повернулася Ніна, й Олеся сказала, що сходить у туалет. Коли вона повернулася до хати, там за столом уже сидів Костя.

– Він тут… Проходив повз і завітав! – пояснила Ніна.

– Не заважатиму? – запитав Костя.

– Чому мене питаєш? Я тебе не запрошувала, господиня тут Ніна, – стримано відповіла Олеся.

Костя з Ніною наливали собі, чаркувалися, голосно розмовляли, а Олеся сиділа, попиваючи сік, і думала, що