Світлана Талан - Матусин оберіг

– І коли цей час настане?

– У лютому.

– Це так довго чекати? – удавано схвильовано запитав він.

– Можна одружитися навесні, коли зацвітуть сади. Ми з тобою тоді познайомилися, тож давай і поберемося навесні.

– Гаразд, домовились, – сказав він, обіймаючи свою кохану.

Перед від’їздом Олесі повернулася Ігорева мати. Хлопець відрекомендував її як свою дівчину. Катерина Захарівна не докучала питаннями, лише сказала, що дуже рада, що її єдиний син має таку гарну дівчину. Жінка запросила Олесю приїжджати до них у гості.

Проводжаючи дівчину, Ігор сказав, що вона сподобалася його матері.

– Ти так гадаєш? Мені здалося, що Катерина Захарівна поводилася дуже стримано, – сказала Олеся.

– Мати одна мене виховувала, – пояснив Ігор. – Батько від нас пішов, коли я ще був маленьким. Я майже не пам’ятаю його, а він до цього часу не виявив бажання зі мною зустрітися. Мама працює вихователькою в дитячому садку, зарплата невелика, тож ми ніколи не розкошували. Вона мені дала все, що могла. У мами добре серце, тож не переймайся. Я знаю, що вона прийме будь-який мій вибір, аби лише я був щасливий.

– Я зроблю все можливе, щоб ти почувався щасливим поруч зі мною. Віриш мені?

– Вірю. І кохаю тебе безмежно.

– Як це? – усміхнулась Олеся.

– До самого неба! Безмежно, як Всесвіт!

– Люблю тебе! – промовила розчулена Олеся й торкнулася його губ при всіх, на платформі автовокзалу.

Наступного разу закоханим вдалося зустрітись у вересні. Олеся взяла ключі від хати Карини, і вони провели там кілька днів. Додому дівчина намагалася їздити нечасто й тоді, коли Костя був на роботі. З Ігорем тієї осені вони змогли зустрітися лише двічі, бо все якось не виходило: то Олеся не мала вихідного, то Ігор працював. Їхнє кохання проходило випробування часом і з того ще більше міцніло.

Навіть у страшному сні Олесі не могло привидітися те, що відбувалось у лютому дві тисячі чотирнадцятого року. Ігор за першої можливості брав відпустки за свій рахунок і їхав у Київ на Майдан. Олеся поривалася приєднатися до мітингуючих, але Ігор наполягав, щоб дівчина закінчила навчання й отримала диплом.

– Я не можу стояти осторонь цих подій, – казала йому кохана. – Твориться нова історія, а я маю сидіти за підручниками?

– У вас є свій Майдан, у Луганську також має хтось відстоювати права людини та свободу, – переконував Ігор.

І дівчина ходила на головну площу міста разом із Кариною. В училищі їм забороняли брати участь у масових заходах, завантажували курсовими роботами чи ще чимось, аби лише втримати учнів удома. Але подруг уже ніщо не могло спинити. Вони знаходили час і можливість не стояти осторонь, а бути в епіцентрі всіх подій. Місто лихоманило, люди, які були добрими друзями, приятелями чи навіть родичами, опинялися по різні боки барикад. Ця участь не оминула й Олесю. Вона приїхала додому, і перед телевізором зайшла розмова про події в столиці.

– Господи, що коїться! Бандерівці хочуть зруйнувати нашу країну! – сказала Раїса Іванівна. – Працювати не бажають, а за якихось сто гривень на добу мерзнуть на Майдані.

– Казали наші хлопці, що їх там поять чаєм з наркотиками, – сказав Костя.

– Звичайно! А то чи б перли так з дерев’яними щитами? Чи палили б шини? Ненормальні люди! У нас такого не буде! То западенці все чинять за наказом американців!

Олеся не мала наміру з ними сперечатися, але не втрималася, зачепилася – і почалося! Мачуха волала як різана, вискотіла, батько намагався її заспокоїти, Костя з піною біля рота накинувся на Олесю, намагаючись довести, що акції сплановані й проплачені американцями.

– Усе! Досить! Я більше не можу! У ваші тупі голови нічого не можна вбити! – закричала дівчина.

На мить усі замовкли. Ніхто не очікував від тихої Олесі такої реакції.

– То… То ти, може, також майданиш? – недобре глипнула очима Раїса Іванівна.

– А якщо й так, то що? – важко дихаючи, промовила Олеся.

– Ти, Лесю, здуріла чи що? – поглянув на неї батько. – Ти підтримуєш бандерівців?

– Я підтримую свободу своєї країни, – уже спокійно відповіла донька.

– Може, і на мітинги в Луганську бігаєш? – іронічно хихикнув Костя.

– Може, і бігаю.

– Це тебе твій Ігор підбиває? – запитав Костя.

– То не твоя справа, – відповіла Олеся.

– Що за Ігор? Хто він такий? Бандерівець? – округлила очі мачуха.

– А ви в неї спитайте, – Костя ткнув пальцем у бік Олесі.

– Лесю, хто він? – запитав батько.

– Мій хлопець, – відповіла Олеся.

– Хто він і звідки? – наполягала Раїса Іванівна.

– Він із Сєвєродонецька. Працює на заводі. Ми з ним зустрічаємось. Усе?

– Ні, не все! Ти розкажи батькам, де він зараз, – сказав Костя та єхидно посміхнувся.

– Так, Лесю, розкажи нам, – підтримав його батько.

– Якщо вам усім так цікаво, то Ігор зараз у Києві на Майдані, – відповіла Олеся.

– Та-а-ак! – протягнула мачуха. – То виходить, ми пригріли під боком змію?

– Раєчко, не треба! – промимрив собі під ніс несміливо батько.

– Треба! Ще й як треба!

Жінка постала горою перед Олесею, уперши руки в боки.

– Що вам від мене треба? – спитала дівчина.

– Якщо я дізнаюся, що ти майданиш, то забудь сюди дорогу! – голосно промовила розгнівана мачуха, що аж трусилася від злоби.

– Та будь ласка! – спалахнула Олеся. – Можу поїхати й не вертатися!

– Ич як заговорила! Викохали її, вивчили, а тепер уже не потрібні батьки?! – бризкала слиною жінка. – Забирай свої манатки й геть із дому!

– Мамо, не треба так! – втрутився Костя. – Заспокойся!

Олеся побігла до своєї кімнати, почала складати речі у валізу. За нею прийшов Костя, почав заспокоювати.

– Не звертай уваги, – сказав він. – Мама погарячкувала. Зараз ми всі на нервах, то що ж тепер? Пересваритись усім чи що? Чуєш мене, Олесю?

Олеся стомлено сіла на диван.

– Та чую вже, не глуха.

– То не поспішай їхати. Ми все-таки одна родина.

Наступного ранку Олеся поїхала не попрощавшись. За кілька днів по тому були перші загиблі на Майдані. Олеся з Кариною не пішли на заняття. Вони не вимикали телевізор ні на мить, спостерігаючи за подіями на Майдані. Щогодини Олеся намагалася додзвонитися до Ігоря, який був у Києві, але зв’язку не було. Дівчина до болю в очах вдивлялася в кожне обличчя, яке з’являлося на екрані, але Ігоря не побачила.

Подруги плакали разом, коли показали перших загиблих.

– Який