Алекс Грей - Політ завдовжки в життя

Я в дивився Інзі прямо у вічі, а вона, не відводячи погляду, дивилася на мене. Знову заграла музика, і ми знову почали танцювати. Інгу я випустив з поля зору і загубив. Після закінчення танцю, я вирвався з Риткіних обіймів і побіг в сторону, де стояла Інга, але її там не було. Я вибіг на вулицю, але і тут не було нікого. Я стояв і дивився в темряву.

Нічого не розуміючи, я повернувся в зал, пройшовши повз Ритки, намагаючись не помічати її. У залі знову звучав вальс. Хтось смикнув мене за руку, і я знову опинився в чиїхось обіймах. Це була наша Мері Попінс.

— Ти не хочеш запросити даму на вальс? — запитала Мері.

– Із задоволенням, Маріє Петрівно.

І ми танцювали. Якби мені два роки тому сказали б, що я буду танцювати вальс, я б розсміявся цьому жартівнику в лице. Але, завдяки Марині, тепер я танцюю, тепер я живу в світі музики, а всі дивляться на мене і захоплюються. Але тільки я знав, що граю я не для них, і навіть не для себе. Я грав для НЕЇ, а вона цього не чула.

— Антон, мені треба з тобою дуже серйозно поговорити. — сказала Марія Петрівна. — Але не тут. Зараз знову почнуться танці і ми з тобою поговоримо, добре?

— Добре, Маріє Петрівно. — відповів я.

Після вальсу, ми з Мері продефілювали під ручку через весь зал, і я ловив веселі погляди вчителів, батьків і своїх однокласників. Я не знав, чому вони раділи, тому, що закінчили школу, чи тому, що тепер всі стали по справжньому дорослими, чи тому, що з завтрашнього дня реально ніхто не скаже: «Чому ти знову запізнився до школи?» Вони раділи, а мені було не весело. У натовпі я зловив Риткін погляд. Його було важко не виділити серед інших, бо в її очах теж стояв якийсь смуток. Але у мене не було настрою зараз в цьому розбиратися. Почалися танці. Залишивши Мері, я знову тихенько вийшов зі школи у двір.

Я стояв і дивився на зірки, слухав цвіркунів і підставляв обличчя назустріч теплому червневому нічному бризу. А думки мої були зараз не в цьому галасливому залі, де звучав рок-н-рол і веселилися мої однокласники. Мої думки були зараз з Інгою. За два роки я вже звик до того, що її немає, і що вона вже не повернеться. Часом у мене виникало відчуття, що її і не було ніколи, що це лише плід моєї дитячої уяви. Не знаю, скільки часу я так стояв, але з роздумів мене вивела Ритка.

— Ще не набридло ховатися від усіх? — спитала вона.

— Та, я, Рит, і не ховаюся. Просто якось сумно. Стільки років разом, а зараз роз'їдуться всі хто куди, коли ще зустрінемося? А у нас же такий крутий клас був. Навіть директор говорив завжди, що такого класу, як наш, не було за всю історію нашої школи.

— Ну і що? — сказала Рита. — Все завжди колись закінчується. Пам'ятаєш, хтось із класиків сказав, що все проходить, тільки музика вічна. А у нас з тобою якраз є ця сама музика. Тому ми з тобою будемо жити вічно.

— Рит, ну що ти таке верзеш? Ну, яке вічно? Та й у мене таке відчуття, що це ми тут, у себе в місті герої-музиканти, Я вчора дивився, як грають справжні віртуози, то нам до них ще дуже далеко, навіть практично, нереально далеко. А ти кажеш вічно…

— Антон, ну і хрін з нею, з цією музикою. Головне, що ми з тобою разом, і будемо разом завжди. — тихо сказала Ритка.

— А ти хоч сама в це віриш? Що ми завжди будемо разом? Чому ти в цьому так впевнена? Я, наприклад, не знаю, що буде завтра, що буде через місяць, а ти точно впевнена в тому, що буде у тебе в житті.

— Ти, може, і не знаєш, що буде завтра, а я точно знаю, що буде через рік, через п'ять і через десять, двадцять… Антон, ти просто повір мені і все. Ти будеш щасливий, точніше, ми будемо щасливі разом, тому що у нас є не просто почуття, у нас є купа спільного.

— Ти, звичайно, маєш рацію, Ритулька. Але не в усьому. Я теж був упевнений, що ніколи і ніхто не відбере у мене хокей. І де тепер мій хокей? Де тепер моя ключка? Де мої кубки, медалі? Зате у мене є скрипка. Це дуже добре, але я не мріяв про це і ніколи не думав, що стану музикантом, що замість спорту піду вчитися в консерваторію. Я ніколи не міг подумати, що… — тут я запнувся, бо хотів сказати, що ніколи не думав, що місце Інги в моєму житті займе Рита. Хотів сказати, але знову передумав.

— Ти продовжуй, продовжуй. — сказала Ритка. — Чи ти думаєш, що я не бачила, як ти змінився в обличчі, коли побачив її? Забудь про неї, навіщо вона тобі? Вона втекла від тебе, покинула тебе, два роки взагалі не відгукувалася і не відповідала на твої листи. Хіба ти не розумієш, що ти для неї ніхто. Я тільки не можу зрозуміти, на фіга вона приперлася сюди? Хоча, розумію… Гаразд, Антон, я піду в зал, до друзів, бо вони, дійсно все роз'їдуться скоро. І ти приходь. — Ритка провела своєю долонею мені по щоці, блиснула очима і повільно пішла до школи. А я залишився стояти і дивитися на зірки.

— Я не хотіла вам заважати, але поговорити нам треба. — це був голос Марії Петрівни. — Рито, зачекай, ще не йди. — коли Ритка повернулася, Мері продовжила. — Антоне, Рито, я вам повинна сказати кілька дуже важливих речей. Ви просто слухайте і не перебивайте, добре? А то я хвилююся. Так ось. П'ять років тому я прийшла в вашу школу звичайною випускницею педінституту. І мені зразу дали ваш клас. Я відмовлялася, говорила, що у мене немає досвіду бути класоводом. Але директор наш був непохитний. І ось я стаю вашою «керівничкою». Ви були такі милі, такі наївні, і ви мені одразу сподобалися. Всі сподобалися, тому