Оксана Каліна - Про життя

так слизько, а в них на порозі ще й плитка покладена. І ні поручня, нічого немає, щоб триматися. Мало не вбилася.

— Ви про цю аптеку? — запитав хлопчина, кивнувши головою в бік приміщення, — так поряд же інша є, без плитки і з поручнями. Пішли б туди, ціни не набагато різняться.

Жінка звела докупи брови.

— Малий, щоб мене вчити, сама знаю, куди йти. Ще й послати декого за конкретною адресою можу…

Хлопчина збирався було відповісти, але його стримала білявка.

— Не звертай ти увагу, бачиш, люди із тієї категорії, що хоч із золота їж — все рівно не задоволені будуть, — сказала вона йому на вухо.

— Що ви там шепочетесь? — запитав дядько, — ви, мадам, уже не втому віці, щоб до юнаків загравати.

Білявка здивовано глянула на дядька, хотіла було щось відповісти, але хлопчина зашепотів їй на вухо:

— Та не звертайте уваги! Він на вас ще як тільки ви на зупинку прийшли з цікавістю поглядає. Ревнує…

І білявка, і хлопчина, не змовляючись, залилися веселим сміхом.

Жінка в шубі і дядько ще більше закопилили губи.

Підійшла маршрутка, пасажири завантажились в авто. На перегородці, біля водія, висів великий яскравий плакат з написом: цінуй кожен день, він більше не повториться.

А таки ж правда.

Чуже весілля

Ігоря з дружиною запросили на весілля. Кум одружувався. Дружина довго крутилась біля дзеркала, вибираючи вбрання. Ігор натягнув звичні джинси і светр.

— Чого одягнувся, наче на роботу? — спитала дружина. Звали її Світланою. Колись Ігор називав її Світлячком, тепер, інакше ніж відьмою, «величати» не хотілось.

— Теж мені — свято, — буркнув він, — бідний кум просто ще не знає, що його чекає…

— Що? — звела брови дружина, — що ти там белькочеш? Кажи виразніше, нічого ж не чути.

Ігор промовчав. Повторити це в голос — означає нарватися на черговий скандал. А у дітей вже й так повіки починають смикатися, коли батько з матір'ю з'ясовують стосунки.

Світлана продовжувала крутитись біля дзеркала. Ігор похмуро розглядав її. Хто скаже, куди все зникає: симпатія, почуття, бажання? Чому трансформується у кращому випадку в неприязнь? Світлана не розтовстіла після двох пологів, не постарішала і світле волосся залишилось таким же гарним: довгим, блискучим, шовковистим. Правда, Ігорю завжди більше подобались жінки з темним волоссям. Може в цьому справа? Господи, маячня яка… До чого тут волосся? А що тоді — до чого? Якби ж знати…

Нарешті сукню було вибрано, волосся вкладено у пишну зачіску, макіяж нанесений, вони стрибнули в машину і поїхали до бенкетного залу.

— Ти в цих джинсах, прости Господи, наче з заводу, — Світлана зморщина акуратний носик, — сором на людях показуватись.

— А ти не показуйся, — огризнувся Ігор, — іди сама на це трикляте весілля, я краще пивка вип'ю.

— Кум, між іншим, твій, а не мій, — роздратовано сказала Світлана, — так що стули пельку і мовчи насолоджуйся подією. І не демонструй так відкрито, що у нас з тобою спостерігається деякі…- вона зам'ялась, підбираючи слово, — непорозуміння в сімейному житті.

— Уже стулив, говорити з тобою нема ніякого бажання, — відповів Ігор і додав саркастично, — непорозуміння…

Непорозуміння, це коли тобі не подобається якого кольору сьогодні лак у дружини на нігтях. А коли ти не можеш терпіти її всю, від кінчиків тих самих нігтів і аж до маківки, то це яким словом назвати? І якого дурня вона його терпить в такому разі? Не від великої ж любові? Пару місяців тому, коли він зійшов з дому до… втім, це не важливо до кого, просила-молила, щоб повернувся. Ще й дітей настроїла, мовляв, батько вас кинув, не потрібні ви йому… Навіщо з дітьми так? Де хвалена жіноча мудрість? Якби не діти, Ігор би, мабуть, і не повернувся. І як далі жити? На одній кухні і в різних спальнях? Одному Богу відомо…

… Серед ошатно вбраного бенкетного залу у вальсі кружляли наречений з нареченою. Красиві, щасливі, вони не відводили очей одне від одного. Ігорю на мить стало навіть заздрісно. Тільки чи надовго те щастя, от в чім питання…

Один день із життя коханки…

Телефон мовчав уже дві доби. Яна носила його всюди за собою і пропустити дзвінок просто не могла. Та й видно ж все на моніторі, хто телефонував, хто ні. Він не телефонував.

— Гад, — прошепотіла Яна своєму відображенню в люстрі, — справжнісінький гад. Обіцяв же подзвонити…

«Гад» обіцяв не лише зателефонувати, але й прийти. Не зробив ні того, ні другого.

— Та що я йому — лялька, погрався і викинув, — знову звернулась Яна до свого відображення. У двійника в дзеркалі тремтіли губи і руки, що тримали телефон. Тримали, і не випускали, — скільки можна терпіти таке ставлення? Я ж себе не на смітнику знайшла!

Яна раптом випростала руку і з усієї сили жбурнула апарат об підлогу. З нього відлетіла лише задня кришка, бо телефон впав на м’який килим.

Раптом трубка дзеленчати.

«Він!» — промайнуло у Яни в голові і вона миттю, не дивлячись на монітор, схопила телефон, натиснула кнопку.

— Доню, — пролунало в апараті, — це мама.

Янине розчарування було настільки сильним, що навіть мама, яка знаходилась далеко, його відчула. Образилась, звичайно, але виду не подала.

— Не подзвонив? — запитала вона.

Яна промовчала.

— І не прийшов, — констатувала мама, — і довго ти ще будеш в коханках ходить?

— А чим погано? — намагаючись вдати байдужість спитала Яна, — коханка — від слова кохання.

— Коханка — від слова дурепа, — різко сказала мама, — а втім, ти вже доросла. Вирішуй сама.

«Мама права, — у розпачі думала Яна, — скільки