Оксана Каліна - Про життя

би тільки за чаркою пофілософствувати, — а те, що дома дрова не нарубані, в хаті хоч собак гони від холоду, шиферину з даху вітром знесло, другий місяць прошу полагодити — куди там. Філософія важливіше. А, що там казати, — махнула вона рукою і така безнадія була в тому жесті.

Інтелігентний чоловік принишк. По виразу його обличчя було зрозумілим, що йому дуже жаль цю молоду і симпатичну жінку, яка, скоріше за все, говорила про себе.

В обох купе знову запанувала тиша.

— Мабуть, того, хто перше подякував, — раптом несміливо сказала дівчина.

Всі здивовано на неї поглянули.

— Що? — перепитала жінка в червоному.

— Бог, мабуть, скоріше дослухається до молитви того, хто перше подякував, — тихенько промовила дівчина, — ми дуже часто буваємо невдячні. Приймаємо, як належне, все що у нас є, добро, яка дає нам Бог і люди. І коли у нас щось забирається не задумуємося над тим, що може це сталось через невдячність.

Всі зачудовано дивилися на дівчину. Ніхто не промовив ні слова. Мабуть, задумалися над тим, що вона сказала.

Хвилини щастя

Дід Тарас човгав по двору у напрямку поштової с скриньки. Сьогодні четвер, мала прийти газета. Останні десять років після смерті дружини газета була для діда, вважай, єдиним співбесідником. Дітей у діда не було. Точніше був син колись, Дмитром звали. Але ось уже тридцять п’ять років, як не було від Дмитра ні чутки, ні звістки. Чи живий він іще? Скільки мати виплакала сліз, згадуючи про нього! Серце і душа боліли в неї кожен день. Та де там кожен день, щогодини. Діду ж інколи здавалося, що він вже зовсім забув, як виглядав Дмитрик. Але він закривав очі і уявляв: ось він немовлятко, ось трирічний ганяється за м’ячем, ось пішов у перший клас… Швидко промайнули роки — вже й в армію вирядили Дмитра. Далеко, аж у Сибір. І після цього він у рідному селі не з’являвся. Ніколи. Але то тільки здається, що світ великий. Насправді, він круглий та тісний. Казали люди, що бачили Дмитра. Ніби одружився віну своєму Сибіру, дітки в нього є, дві дівчинки. Онучки, значить, Тарасові. Про це стало відомо якраз перед смертю дружини. Знайомі, у яких родичі були в Росії їздили туди, та й Дмитра здибали. Прийшли до діда Тараса та баби Ірини, розказали.

— Ой, та чому ж він додому ніколи не приїде, до батька, до матері! — скрикнула баба Ірина, — скільки очей я не спала, скільки сліз виплакала за своїм синочком, а він…

Вона вже не плакала, а тихенько скімлила. А вночі бабі Ірині стало зле. Вона відчувала, що сьогодні помре, покликала діда:

— Не знаю, чим я завинила перед Богом, та, мабуть, вина є, раз сина не вгледіла. Жаль, тебе одного залишаю. Та нічого не вдієш, — і закрила очі.

Дід Тарас тоді мало не збожеволів від горя, але живим до Бога не полізеш, мусиш якось існувати. То він і жив. Один однісінький. Сусіди, бувало приходили ввечері, про те, про се поговорити (дід багато чого за життя бачив), смачненького приносили, цікавились, може в місті купити чого треба. Він був вдячний їм безмежно за увагу. Але…

Сусіди — то не сім’я. Та що ж зробиш…

…Дід дочалапав до поштової скриньки. Вийняв з неї газету і раптом… На білий, мов намальований, сніг випав синій конверт. У діда тьохнуло серце — невже від сина, Дмитра? Невже дочекався! Господи, щастя яке! Мати не дожила, не дождалася. Але то нічого, на могилу сходить до неї, почитає листа від синочка. Це ж від синочка лист! Більше писати нікому.

Тремтячими пальцями дід підняв конверт. Довго не наважувався подивитися на адресу, серце вибивало такого радісного гопака, що діду стало важко дихати.

Нарешті він набрався рішучості, глянув на конверт. Акуратним кругленьким почерком на ньому було написано: Литовченку Тарасу, вулиця Гарматна, будинок, 3. Дід Тарас жив не на Гарматній вулиці. У селі було двоє Литовченків Тарасів.

Дід безсило опустив руки. Безмежне щастя, яким він жив ці хвилини перетворилась у невимовне горе. Дід Тарас присів на лавочку біля паркану. Конверт випав у нього з рук і синів на снігу, мов дивовижна квітка.

Через декілька хвилин він встав, почовгав знов до хати. Що ж, живим до Бога не полізеш. Треба якось далі жити…

Цінуй кожен день…

Зупинка. Люди чекають на маршрутку. Зима, нарешті, набрала повну силу і розійшлася не на жарт: мороз добрячий, ще й сніжить трохи. Люди кутаються в коміри і шарфи, відвертаючись від колючого вітру.

— От, дозвизділись, зими їм хотілося, — пробурчала літня жінка в довгій, до п’ят, шубі. Вона натягнула хутряну шапку на самі очі і невдоволено поблимувала ними навколо.

— А хіба що? — широко посміхнувся хлопчина у смішній в’язаній шапочці, — у вас он яка шуба — ще троє, таких як я, вкутати можна.

— А вам, молодим, все рівно, хоч спека, хоч холод, — підтримав літню жінку чоловік середніх років, — одно «ги-ги» та «ги-ги». Хоч би про що серйозне подумали.

— А ви, дядьку, що, молодим ніколи не були? — не забарився з відповіддю хлопчина, — та й зараз ви ще начебто не дуже старий. А бурчите, наче дід. А я вас, до речі, згадав. Днями, ви тут же, на зупинці, нервували з приводу того, що зима все ніяк не наступить, ноги у вас пітніли від такої погоди.

— А ну ти мені… побалакай, — дядько ще більше насупив кущуваті брови, — і тоді було погано, і зараз не дуже добре. Погода — г…но, ціни — ростуть. Що хорошого?

— А коли буває добре? — втрутилась у розмову симпатична білявка років сорока, — вас послухати, так життя взагалі — суцільна катастрофа.

— А що хіба, не так? — жінка у довгій шубі невдоволено закопилила губу, — іду сьогодні в аптеку, і