Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

— О! Тут ти помиляєшся. Клопоту біля нього вистачить. Щоб ти знав йорка треба купати у відварі з хвої і мильної пінки тричі на тиждень, щовечора і щоранку вичісувати дерев’яними щітками, обприскувати лаком антистатик, аби шерсть не електризувалася, чистити вуха, фарбувати нігті. А ще ж їх ледве не щомісяця треба водити в перукарню, на атракціони, масажі і в косметичні кабінети…

Нек з острахом поглядав на двері, за якими спали «діти»…

— І що це все обов’язково? — запитав він обережно.

— Звісно. Без цього не можна, — зітхнула Сивіла.

— А скільки ви за них попросите?

— Як будеш брати двох, то можна й за 2 тисячі, А як одного — то за півтори.

— Щось дорогувато… — почесав Нек потилицю.

— Це ще дешево! — розсердилась Сивіла. — Але ти рішення приймати не поспішай. Заведеш таких — начувайся! Бачиш як я біля них наморочилась! Ніякої свободи — попередила Сивіла.

— Якщо вони вам так надокучили — продайте їх.

— І що ж я тут одна у лісі робитиму? Мені ж і заговорити ні до кого буде. Думаєш до мене часто гості приходять? Два роки тому забрів якийсь п’яниця, жінка вигнала. Таке непутяще, нікуди не годне. Як я йому годила: купала, перевдягала, горілку з міста возила, коли кудись відлучалась на ключ закривала, аби в лісі не загубився. І що ти думаєш? Утік! Через вікно.

— Невесела історія, — буркнув Нек.

— А чому б вам не завести своїх дітей?

— Ще чого вигадав! — насупилась Сивіла, — дітей треба виховати, вивчити, влаштувати на роботу. А потім вони поодружуються і подадуться світ за очі. А я тут буду сидіти одна й бідкатися, що там з ними та як. Е-е, ні. Краще вже цуценят розводити.

Цієї миті зі спальні долинув дитячий схлип і Сивіла підскочила на стільці і сплеснула руками:

— Ой, леле! Бач, ні на хвильку не можна відходити від цієї малечі! Сиди ж тут доки я повернуся.

І Сивіла зникла в спальні.

Тим часом Нек роззирнувся довкола. Всередині хата виглядала досить респектабельно. Красиві шпалери, лакова підлога, дорогі меблі. Доки Сивіла колисала собак, Нек обнишпорив три порожні кімнати і знайшов дещо цікаве.

Вся веранда Сивіли була вщент заставлена пляшечками, пробірками і бутелями з різнокольоровою рідиною. На них красувались цифри і написи латиною. На стінах висіла інструкція по застосуванню кожної рідини.

Обережно, щоб нічого не зачепити, Нек проник в другу кімнату, оповиту суцільним мороком.

Коли очі призвичаїлись, він розгледів на долівці чорну рукавичку з правої руки, на стінах — перуки з довгого волосся, а на стелі карту зоряного неба…

…Колючим холодом війнуло від Полярної зірки, далекими топазами заблимали вогні із сузір’їв Великої і Малої Ведмедиць, діамантовим розсипом блиснув Чумацький Шлях і Пояс Оріона замерехтів усіма відтінками зеленого — від смарагдового до малахітового. Краса!

В останній кімнаті Нек побачив не менш дивне видиво: на робочому столі серед недбало розкиданих паперів розвалився чорнющий кіт, два його величезні як тарілки ока світилися жовтим сяйвом. Кіт тримав в лапі гусяче перо. Нек застиг у дверях із роззявленим ротом. Кіт, тим часом, змочив перо в чорнильниці і заходився старанно вишкрябувати на папері якісь каракулі.

— Пишуть і пишуть, — заговорив він людським голосом, — тому такий гостинець до Святого Миколая принеси, тому етакий. Аби з цим всім впоратись мені й місяця не вистачить. А Миколай уже не за горами.

Нек тихенько вислизнув з кімнати і подався до дверей. Зі спальні ще долинали звуки Сивілиної колискової.

«Мабуть «дітей» ніяк не вдається заколихати, — подумав Нек, — А мені більше тут робити нічого. Усе що треба, я вже побачив».

Щойно Нек полишив хату, вона знову набула рис дерев’яного квадрату. Нек побрів до зупинки старенького трамваю. Там метушився невисокий молодий двірник. Він змітав у купу опале листя і щось гомонів сам до себе.

— Агов! — гукнув Нек до нього — Ти не бачив трамвай давно поїхав?

— Щойно почухав. — відповів двірник. — Тепер з чверть години доведеться чекати.

Нек зітхнув і присів на лавчину.

— А ти що, по гриби ходив? Чому ж без кошика?

— Ет, які там гриби, — махнув рукою Нек. Думав у Сивіли Запеклої цуценя купити.

— А-а, — протягнув двірник, — Он воно що. Не купив?

— Та, дорого. А ти тут працюєш?

— Як бачиш. Я підмітаю з дитинства, і батько мій підмітав, і дід, і прадід підмітали. Всі вони підмітали на цій зупинці. Вона під нашою опікою. Підмітати для мене суцільне задоволення. Це як медитація.

— Гм… Скільки ж років цій зупинці? — здивувався Лук.

— Невість скільки. — мовив двірник непевно. — Вона тут завжди була.

Одне лихо — добру мітлу ниньки важко знайти. Поганеньких — до біса, а таких як треба немає.

Ось це добра мітла. Вона аж співає в руці: чух-чух-чух-чух, тільки й тримай, щоб не полетіла, і скільки нею не мети — як новенька. З годину так попрацюєш і забуваєш про все на світі. Зливаєшся з рухом і звуком і вже здається, що ти і мітла єдине ціле. Погано, лишень, що вона позичена. Сивіла Запекла мені її дала.

Від почутого Нек здригнувся. Якось все дуже ладочком склалося. Але двірник того не помітив, бо старанно мів. З-за дерев вигулькнув трамвай.

…

Лук парив ноги у алюмінієвому тазку:

— Іч, підхопив десь бацилу, кхе-кхе. — мовив він Неку, вислухавши його розповідь.

— Схоже, що саме ця Сивіла і є волхвиня. — підсумував Нек.