Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

все починалося. Дверцята, скринька, яйце, перстень. Перстень…

Зусиллям волі Нек зірвав його з пальця і непритомний звалився на підлогу. Останній запах, який його оповив — був запах землі — брудної, вогкої, пронизливо холодної, як місиво льоду з ґрунтом, слиною і кров’ю.

Мабуть минуло з чверть години, перш ніж Неку вдалося оговтатися.

Крижаний голос хоч іще і дзвенів у вухах, але невпинно віддалявся. Все тіло нило. Біль сталевими кільцями стискав голову. Кімната була порожньою. Видиво зникло, а разом з ним і запахи.

Лук сидів у плетеному з лози кріслі, закинувши лапу на лапу і слухав Некову розповідь.

— Щось тут не так. Якось не клеїться все до купи. Схоже, що Гапка — не волхвиня. Вона гвинтик у чиїйсь підступній грі. — вимовив він, задумливо постукуючи кігтями по лакованому столу.

— А підозра тим часом падає на неї. — мовив Нек.

Лук пормовчав.

— Але це ж маніпуляція свідомістю! Неприпустимий злочин! — не вгавав Нек.

— Але хто, хто переховується у цій власниці музею запахів?

Лук стенув плечима.

— Поки що не розумію… Але в нас є ще одна підозрювана. Тож не гаємо часу.

Розділ 8

Сивіла Запекла жила на великій галявині штучного смерекового лісу. Сюди Нека довіз старенький трамвай. Вони чухали чверть години повз лісосмуги і байраки і трамвай весело насвистував якусь пісеньку.

Нек був його єдиним пасажиром, який слухняно закомпостував кленовий листок, завбачливо протягнений йому на вході.

Трамвай поминув насадження ялівцю і смерічок, промчав повз глибоке лісове озеро, в’їхав в саму гущавину, де крони дерев спліталися так тісно, що не проглядало небо і вистрибнув на маленьку галявину. Тут він доброзичливо чмихнув:

— Ось ми вже й на місці. Тепер простуй прямо, нікуди не звертай і прийдеш до Сивілиної хати. Я їжджу кожні чверть години до півночі. Бувай.

І трамвай весело помчав в зворотному напрямку без жодного пасажира.

Хата Сивіли з волоського горіха стояла на довгій триніжці заввишки з Нека. Вона мала вигляд величезного квадрата без вікон і дверей.

Нек довго тупцював довкола, але так і не знайшов нічого схожого на вхід. Врешті він виліз по триніжці до квадрату і затарабанив по дереву.

— Чого тарабаниш невігласе? — спитав красивий жіночий голос зсередини, — Не бачиш дітки сплять.

— Мені потрібна Сивіла Запекла, — мовив Нек, а сам подумав, — Далебі, тут щось побачиш.

— А навіщо вона тобі?

— Хочу купити цуценя. Прочитав оголошення в Інтернеті.

Незнайомка гмикнула.

— А ти що не знаєш гасла?

— Ні, — зізнався Нек.

— Як же ти дістався сюди?

— Мене підвіз старенький трамвай.

Голос не відповів, але дерево заворушилось і хатка почала повертатись. На ній раптом виникли двері, які з рипом прочинились.

Нек встрибнув всередину і роззирнувся.

Напроти стояла симпатична струнка руда дівчина, закутана з шиї по п’яти в чорний одяг строгого покрою. З-за її спини виглядали два йорки в охайно зшитих футболках; один з рожевим, інший з голубим бантиком. Вони радісно махали хвостами.

— Ну що, я тобі потрібна? — спитала вона.

— Ви… — невпевнено мовив Нек, — якщо ви Сивіла.

— Взагалі то до мене заходять по сходинкам, але щоб вони з’явились треба сказати гасло. — буркнула Сивіла.

Нек кивнув.

Сивіла обернулась і побачила за спиною йорків.

— Діти, — сплеснула вона долонями. — Ви чого повставали!

Потім вона повернулась до Нека, насупила брови і суворо мовила:

— Чекай тут, доки я їх заколешу. І сідай. Ноги — для дороги.

Вона обережно підхопила цуценят, поцілувала їх в носи і зі словами «утю-тю, ви мої маленькі!» зникла в сусідній кімнаті.

Нек дочекався доки двері спальні закрилися і з них полилась пісня. Треба сказати, що голос Сивіли звучав досить грізно і суворо й заснути під такий спів, здавалось, куди важче, аніж зовсім без будь-якого.

Але схоже Сивіла мала власний погляд на процес колисання дітлахів.

Нек вирішив скористатись моментом і непомітно прошмигнути в сусідню кімнату, яку збирався обстежити першою. Але щойно він наблизився до неї, двері спальні рипнули і на порозі виникла постать Сивіли.

Жінка стомлено опустилася в крісло і обхопила голову руками. Зі спальні продовжувала линути колискова, наспівана її голосом.

Нек спантеличено переводив погляд з Сивіли на двері дитячої кімнати і не знав чому вірити: очам чи вухам.

— Хлебнеш з ними лиха. — Сивіла невдоволено засопіла, — Вони хочуть, щоб я ні на мить не відлучалася. Щойно прокинуться, а мене немає — одразу в плач. А мені ж треба ще їм їжу готувати. Вони все підряд не їдять. Лише кашу з цільних зерен на оливковій олії з родзинками, курагою, чорносливом, ліщиною і волоським горіхом. І варити її треба на маленькому вогні, помішуючи ложкою, аби не пригоріла. Доводиться хитрувати: записала на диктофон свій голос. Тепер коли вони поснуть, тихенько висковзую зі спальні і на кухню.

Нек співчутливо мугикнув.

— Ті двоє, що ти бачив, — найменші, їм по три місяці, їх я тобі не продам, вони ще дуже манюсінькі. Крім них маю ще п’ятьох піврічних — двох хлопчиків і трьох дівчаток. Тобі хто треба?

— Мабуть хлопчик, — мовив Нек, невдоволено переминаючись з ноги на ногу, — з ним менше мороки.