Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

— Вдягни перстень на мізинець лівої руки і перекрути тричі проти годинникової стрілки, — долинув до Нека крижаний голос. Він озирнувся, але поруч нікого не помітив.

Повагавшись, він таки виконав наказ.

Дівчина виникла напроти, там де щойно була пустка. Вона немов зіткалась з повітря. Вся її постать була ефемерна, легка, аж прозора. Її блискуче вугляне волосся серпантином спадало на плечі. Темно-фіолетові очі сяяли, мов два ліхтарі вночі. У лівій руці вона тримала сріблясту торбинку з написом «Луї Вітон».

— Ну ось. Тепер ти мене бачиш.

Вона плавно гойдалась у повітрі, вільно і невимушено. Тіло її відливало бронзовою засмагою і здавалося прозорим. Вона ворухнулась і Некові в ніздрі вдарили аромати Сходу. Тонкий шлейф прянощів, шафрану, кориці, ванілі, імбиру, цукатів і рахат-лукуму розлилися по кімнаті. Це був Запах східного базару. Неку раптом здалося, що він опинився в ХХ столітті в Єгипетській Олександрії, неподалік порту серед гамірного натовпу і крикливих торгівців.

Він здивовано повів плечима. Аромати настільки легкі і свіжі, що не можуть бути штучними. Вони линули і линули, немов з чарівної торбинки. Кожен довершений, гармонійний і повний; вони не змішувалися один з одним, але разом створювали неповторний чарівний букет.

Все нові і нові запахи наповнювали кімнату: міцні ноти лаванди, ладану, перцевої м’яти, ніжні цитрусові: лимону, мандарину, ківі, коріандру, стійкі — аїру, ялівця, ментолу і чебрецю. Легкими хмаринками і тонкими цівками пропливали вони повз Нека, приносячи з собою спогади з далекого минулого.

Ось він ступив вправо і повітря сповнилось солоним морським бризом, молодими оливками, що схилилися над морським берегом і сакурою в пору цвітіння.

Ступив вліво-немов опинився в перукарні. Фарби, пінки, лаки, солодка пудра так вдарили в ніс, що Нек аж чхнув.

Він розумів, що це галюцинація, яка затягує в себе. Цього не могло бути насправді. Ніде в світі не лишилося таких справжніх, витончених правдивих запахів. І як їй, цій незнайомці, вдалося їх відтворити?

Інтуїція підказувала, що треба зупинитися, але він не міг, бо кімната вже заповнилась запахами, які приносить Теплий Олекса. А його ніс не вловлював їх вже півстоліття…

Нека з маківки до п’ят окутало свіжим ароматом талого снігу, лагідним — первоцвітів: пролісків, крокусів та конвалій, пухнастим — вербових котиків і в’язким, липким — набубнявілих бруньок.

Сонячний зайчик лагідно торкнувся м’яким хвостом землі і кімната наповнилась пахощами городини: насінниками солодкої моркви, мачинками пекучої цибулі, розсадою кислого щавлю, клубочками духмяних буряків, бубками соковитих огірків.

А ще ароматом воску, що спливав зі свічі перед іконою. І ладаном. І міцним духом тіста, що сходить, вершковим маслом, товченим маком, збитим з цукром яйцем, печеними яблуками, вишнями і порічками, староукраїнськими пірниками і підгорілими фігурками жайворонків та голубів.

…Нек різко провів рукою по очам, немов змітаючи з них полуду і запитав дівчину:

— Ти… Сім Де технологія?

— Сам ти Сім Де технологія, — сказала дівчина і розсміялась таким дзвінким природнім сміхом, що Нек на мить засумнівався, хто з них справжній. — А я — власниця музею запахів.

— Хіба є такий музей?

— А ти ще сумніваєшся? — запитала дівчина.

— Де ж він знаходиться?

— В лабрадорі. Я відтворила всі запахи, які будь-коли існували у світі.

Якщо хочеш я тобі дам понюхати те, чого ти ніколи не відчував раніше.

І в ніздрі Некові вдарив невідомий до цього запах. Він походив на той, який буває в хімічних лабораторіях, які розташовують глибоко в підземеллі і нагадував мерзлу землю, холодну сталь, колючі кристалики сніжинок і шипучий перекис водню, і терпкий рідкий азот. Але за мить він вже не походив на всі попередні аромати. Це був їдкий і різкий запах кінця світла, непроглядної липкої темряви, яка засмоктувала в себе, чавкаючи і присвистуючи.

Звідкись війнуло льодяним подихом і Нек відчув, як по спині пробіг мороз. Страшний, незнаний холод так скував тіло, немовби тисячі голочок вп’ялись у нього і перетворили кров на замерзлу кригу, а його самого на крижану брилу Північного океану.

Він оговтався від того, що хтось з силою тряс його за плече. Відкрив очі. Напроти стояла незнайомка. Вона міцно обхопила його обома руками. Отже, вона була цілком матеріальною, не зважаючи на свою видиму прозорість.

— Отямся. Зараз не час спати, — кричала вона.

Нек ворухнувся, роззирнувся довкола.

— Я не хотіла тобі зашкодити. Мабуть твій ніс не пристосований до цих запахів, — виправдовувалась дівчина.

— Пусте, — буркнув Нек, — розтираючи хустинкою мерзлі долоні. — Я вже отямився.

— Це були запахи Космосу. Далеких планет і зірок з інших галактик.

— Як тобі це вдалося? — здивувався Нек.

— Я зберегла їх в пам’яті. Все, що є в людській пам’яті можна відновити навіть якщо воно зруйновано до молекул.

Нек мовчав.

— У мене до тебе прохання. — мовила дівчина.

— Яке?

— Треба понулити рахунки Луск Бер Коні. Я дам тобі коди і ти це зробиш в найближчі дві-три години, — в голосі незнайомки забриніли стальні нотки, слова звучали як наказ.

Дівчина свердлила його своїми чорнильними очима, немов пришпилювала до підлоги, щоб він не міг поворухнутися.

Здогадка врізалась в мозок. Це програма, програма зомбування… Нехай і примітивна, адже вона сама не уявляла з ким спілкується, але кимсь керована, програма.

Голос дзижчав як надокучлива муха, холодно ляскаючи по скроням.

Нек заткнув вуха, але він не стих. Здавалося він долинав з нього самого. Голова запаморочилась і перед очима застрибали фіолетові цятки…

А як безневинно