Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Закон про загальнонаціональний призов, прийнятий 1873 року на основі аналогічних європейських законів, забезпечив японську армію контингентом озброєних військових, які мали служити впродовж трьох років. Раніше кожна феодальна вотчина мала свій власний приватний загін озброєних самураїв, малоефективний у сучасній війні, але й досі потенційно небезпечний для загальнонаціонального японського уряду (фото 3.4). Тому самураям спершу заборонили носити мечі та здійснювати покарання у приватному порядку, а потім скасували їхні спадкові професії (включно з самою професією самурая), після чого з колишніми самураями розплатилися урядовими пенсіями, а насамкінець ці пенсії конвертували в цінні державні облігації з нарахуванням відсотків.

Існувала й іще одна нагальна потреба: покласти край феодалізму. Щоб зробити Японію сильною, її треба було перетворити на централізовану державу західного типу. Це було делікатною проблемою, оскільки станом на січень 1868 року єдиними владними повноваженнями нового імператорського уряду були повноваження, яких щойно зрікся сьогун; інші ж повноваження перебували в руках даймьо, тобто феодальних володарів. Тому в березні 1868 року чотирьох даймьо, включно з даймьо князівств Сацума й Тьосю, які виступили ініціаторами Реставрації Мейдзі, умовили запропонувати свої землі та челядь імператору через вельми двозначно сформульований документ. Коли у травні імператор прийняв цю пропозицію, іншим даймьо наказали зробити таку ж саму пропозицію, а щоб підсолодити пігулку, їх призначили «губернаторами» їхніх колишніх феодальних вотчин. Насамкінець, у серпні 1871 року даймьо було сказано, що їхні вотчини (і посади губернаторів) у них забирають і заміщують керованими з центру префектурами. Але при цьому даймьо дозволили залишити собі 10 % свого середнього доходу з колишньої вотчини, водночас знявши з них ярмо тих витрат, які вони мусили нести в минулому. Отак за якихось три з половиною роки було демонтовано систему японського феодалізму, що трималася століттями.

Імператор залишився імператором — тут змін не відбулося. Однак він більше не жив самітником в імператорському палаці в Кіото: його перевели до фактичної столиці, міста Едо, яке перейменували на Токіо. Протягом 45 років свого правління імператор здійснив 102 поїздки за межі Токіо і по всій Японії — порівняно лише з трьома виїздами всіх імператорів разом узятих за 265 років доби Токугава (1603-1868).

Суттєві реформи було проведено в царині освіти, і ці реформи мали важливі наслідки. Вперше за свою історію Японія отримала загальнонаціональну систему освіти. 1872 року було запроваджено обов'язкові початкові школи, потім 1877 року засновано перший японський університет, 1881 року запроваджено базові школи, а 1886-го — середні. Спершу шкільна система спиралася на жорстко централізовану французьку модель, у 1879 році було здійснено перехід до американської шкільної моделі під контролем місцевих органів влади, а 1886 року японці перейшли до німецької моделі. Кінцевим результатом шкільної реформи став найвищий у світі рівень писемності (99 % громадян), незважаючи на найскладнішу в світі та важку для опанування систему письма. Хоча нова загальнонаціональна система освіти й була запозичена із західних зразків, вона ставила перед собою суто японські цілі: виховати японців у дусі глибокої пошани до імператора, патріотичними громадянами, вірними своїй країні й просякнутими духом національної єдності.

Більш прозаїчним, але не менш важливим завданням освітньої реформи була підготовка кандидатів на урядові посади та розвиток людського потенціалу Японії, щоб вона змогла зайняти провідні позиції у світі та стати процвітаючою країною. У 1880-х роках набір до бюрократичного апарату центрального уряду здійснювався шляхом іспиту на знання західних наук, а не конфуціанської філософії. Загальнонаціональна система освіти разом із офіційною урядовою забороною спадкових професій підірвала традиційні японські класові розбіжності, бо тепер трампліном до високої державної посади ставала вища освіта, а не спадкове право. Частково завдяки саме цій обставині серед 14 найзаможніших демократичних країн світу Японія має один із найбільш рівномірних розподілів багатства у суспільстві, а відсоток мільярдерів у Японії найменший у світі — в обох відношеннях США лежать на протилежному екстремумі.

Одним із пріоритетних завдань уряду Мейдзі залишалося забезпечення стабільних надходжень до державного бюджету задля фінансування урядових програм і поточних витрат. Раніше Японія не мала загальнонаціональної податкової системи західного типу. Натомість кожен даймьо окремо стягував податки зі своїх володінь для фінансування власних поточних витрат, а сьогун так само стягував податки зі своїх власних володінь, але вимагав також додаткових коштів для конкретних цілей від усіх даймьо. Однак уряд Мейдзі звільнив усіх колишніх даймьо від їхніх обов'язків як «губернаторів» і перетворив їхні колишні володіння на префектури, керовані центральним урядом, позбавивши таким чином колишніх даймьо потреби (так, принаймні, стверджували лідери доби Мейдзі) в доходах для фінансування власних адміністративних витрат. Тому міністерство фінансів Мейдзі цілком резонно припустило, що тепер йому потрібні щонайменше такі ж самі щорічні доходи, які мали сьогун і всі даймьо, разом узяті. Цієї мети воно досягло на західний манер, запровадивши загальнонаціональний тривідсотковий податок на землю. Японські фермери періодично скаржилися та бунтували, бо їм доводилося щороку платити готівку незалежно від обсягу зібраного врожаю. Однак вони могли б вважати себе щасливцями, якби дізналися тоді про сучасні західні ставки оподаткування. Наприклад, у моєму штаті Каліфорнія ми платимо 1 % податку на майно, плюс 12 % державного податку на дохід, плюс загальнонаціональний податок на дохід, який нині сягнув аж 44 %.

Серед менш нагальних проблем уряду реформаторів була заміна традиційної японської системи правосуддя на правову систему західного типу. 1871 року були запроваджені суди та призначувані судді, а 1875 року створено Верховний суд. Реформи кримінального, комерційного та громадянського законодавства зазнали вестернізації шляхом експериментування з різними зарубіжними зразками. Спершу кримінальний кодекс було реформовано за французьким взірцем, потім відбувся перехід до німецької моделі; в комерційному праві спершу використовувалися французькі, британські та місцеві японські концепції, але зрештою було запроваджене комерційне законодавство, орієнтоване на німецьке. В кожному з цих випадків проблемою, що впливала на вибір, була необхідність знаходження рішень, сумісних із японськими традиціями, а також запровадження західних інституцій задля забезпечення міжнародного визнання, необхідного для перегляду кабальних договорів. Наприклад, для цього потрібно було скасувати традиційні японські тортури та широке використання смертної кари, що на Заході більше не вважалося доречним.

Модернізація японської інфраструктури розпочалася на початку доби Мейдзі. 1872 рік став роком заснування загальнонаціональної поштової системи, після чого в 1873 році було засновано національний банк. В Токіо запровадили газове вуличне освітлення. Уряд брав також участь в індустріалізації Японії, споруджуючи фабрики з виробництва цегли, цементу, скла, станків та шовку з використанням західних методів і механізмів. Після успішної війни з Китаєм урядові витрати в промисловості зосередилися