Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Гайді стояла з палаючими після промови очима. Від напруження нею лихоманило.

— Ну що, знову щось утнула? — запитав весело Себастян.

Проте, коли побачив, що мала заціпеніла, дружелюбно поплескав її по плечі і почав заспокоювати:

— Тю, та не беріть цього так близько до серця! Сприймайте все з гумором, весело, це — основне. Вона мені щойно ледь голову не загнула, тепер ось вм’ятина, тільки навпаки. Проте не залякала аніскілечки. Ну-бо, маленька мадемуазель, йдемо нагору, це — її наказ.

Гайді попленталася сходами тихо, поволеньки — у зовсім невластивій їй манері. Себастянові стало шкода малої. Він пішов услід та почав її підбадьорювати.

— Тільки не піддаватися! Не сумувати! Мужньо вперед! Маленька мадемуазель така хороша дитина. Відколи вона у нас: ні разу не заплакала. У такому віці, хто ж цього не знає, діти по дванадцять раз на день пхинькають. А кицьки нагорі які цікаві! Веселі! Знай стрибають собі по підлозі. Дуріють без кінця і краю. Як управителька піде, сходимо на них подивитися, егеж?

Гайді ледь кивнула головою на знак згоди. Лакей жалів малу всім серцем, і коли вона зайшла в свою кімнату, провів її співчутливим поглядом.

Під час вечері панна Роттенмаєр не зронила жодного слова. Вона лишень пильно зиркала в сторону малої, ніби очікувала від неї якогось незвичного вчинку. Проте Гайді тихенько та незворушно сиділа на своєму кріслі. Мала навіть не доторкнулася до їжі, тільки швиденько сховала до кишені свої пампушки.

Наступного ранку, коли пан Кандидат піднімався сходами у класну кімнату, панна Роттенмаєр перестріла його та тихцем, сповненим таємничості голосом покликала у їдальню. Там вона схвильовано розповіла про свої підозри, що зміна клімату, способу життя та незвичні враження негативно вплинули на здоровий глузд дівчинки. Управителька розповіла також про Гайдину спробу втекти з дому та переказала, деякі дивні висловлювання малої. Пан вчитель заспокоїв управительку та розігнав її страхи. Він, мовляв, теж, спостерігаючи за дівчинкою, зробив певні висновки: Аделаїда, звичайно, ексцентрична, але ця ексцентричність не є наслідком слабкого душевного стану малої. Іншими словами: дівчинка цілком нормальна.

Він мало-помалу, завдяки вірно підібраним методам навчання, справляється із завданням, яке поставив перед собою: досягнути однакового рівня знань обидвох учениць. Його більше турбує, що далі абетки справа не посувається, бо Аделаїда не здатна розрізняти букви.

Управителька позбулася страхів і відпустила пана вчителя виконувати свої обов’язки. Після обіду вона несподівано пригадала, як виглядала Гайді, коли намагалася поїхати додому. Тож панна вирішила провести заміну одягу Аделаїди, використавши для цього різні предмети Клариного гардеробу, щоб до приїзду пана Зеземанна дитина виглядала ошатно. Управителька поділилася своїми міркуваннями з Кларою, та завжди зі всім погоджувалася і захотіла обдарувати подругу великою кількістю суконь, хусток і капелюшків. Панна Роттенмаєр пішла в кімнату Гайді, для того, щоб зробити ревізію її шафи: що з гардеробу малої можна залишити, а що викинути геть.

Проте вже за кілька хвилин вийшла звідти, гидливо скривившись:

— Аделаїдо, що я знайшла в твоїй шафі для одягу! Що я там побачила! Цілу купу булочок! Хліб, кажу ж бо вам, Кларо, у шафі для одягу! Назбирати таку величезну купу булочок! Тінетто, — гукнула вона в двері їдальні, — викиньте старий хліб із шафи, а разом з ним старий зім’ятий капелюшок, що на столі!

— Чекайте, ні! — крикнула Гайді, — мені потрібен цей капелюшок, а пампушки — для бабусі в горах, — мала хотіла кинутися вслід за покоївкою, проте Роттенмаєр не пустила її.

— Стій! Весь цей непотріб опиниться на смітті, там йому й місце, — категорично заявила управителька, продовжуючи стримувати дівча.

Гайді впала на Кларине крісло й гірко заплакала. Вона плакала все голосніше і жалісливіше. Дівчинка схлипувала і скаржилася: «Тепер бабуся залишилася без пампушок. Пампушки викинули, і в бабусі їх не буде». Гайді тужила так, ніби в неї краялося серце. Панна Роттенмаєр втекла з кімнати, Клара перелякалася не на жарт. Водночас їй було шкода подружку.

— Гайді, не плач, не плач, — просила вона, — послухай, що скажу, як будеш повертатися додому, я дам тобі стільки ж булочок, та що там, ще більше, ніж було! Всі вони будуть свіжі й м’якенькі, а ці, з шафи, вже зачерствіли всі, пліснявіти почали. Перестань, не плач!

Гайді довго не могла заспокоїтися. Проте Кларині втішання подіяли: вона розуміла, що та за неї турбується. Якби не вона, мала взагалі не перестала б плакати. Проте їй потрібне було підтвердження своїх сподівань, тому час від часу схлипуючи, дівчинка перепитувала:

— Ти даси мені для бабусі стільки пампушок, скільки в мене було?

А Клара запевняла:

— Звичайно, звичайно, навіть більше ніж було. Ти тільки заспокойся.

Гайді прийшла на вечерю з червоними від сліз очима. А як побачила пампушки коло тарілки, знову почала було хлипати, проте зуміла примусити себе перестати, бо розуміла, що за столом треба поводитися спокійно. Себастян, коли підходив до Гайді, корчив кожного разу дивні гримаси й робив дивні рухи: час від часу він тихцем показував то на свою голову, то на голову Гайді, кивав і кліпав очима, ніби хотів сказати: «Будь спокійною. Я все помітив, я переживаю за тебе».

Коли після вечері дівчинка прийшла в кімнату і лаштувалася до сну, знайшла під ковдрою свого розчавленого солом’яного капелюшка. Вона радо вхопила його, ще трішки пом’яла, притиснувши в захваті до себе, а потім, старанно замотавши в хустину, заховала в найдальший куток шафи для одягу. Капелюшка заховав під ковдру Себастян. Він тоді був разом із Тінеттою в їдальні й чув, як Гайді гірко плакала. Отож, коли Тінетта пішла прибирати її кімнату, він пішов услід, а коли покоївка вийшла з купою пампушок і капелюшком зверху, схопив його швиденько, крикнувши: «Його я сам викину!»

Він радо