Алессандро Кампі - Муссоліні

взаємодіяти зі строкатим політико-інтелектуальним фронтом – приміром, із П’єтро Ненні, Агостіно Ланцілло, Гвідо Дорсо, Серджьо Панунціо, Чезаре Россі, Марією Рігер, Маргерітою Сарфатті, Джузеппе Преццоліні та іншими – з тією метою, щоб «Popolo d’Italia» перетворилася на рупор революційної еліти Італії та передовий орган демократичного лівого інтервентизму, аж ніяк не правого та націоналістичного, притаманного ліберально-монархічним, консервативним і промисловим колам. Прихильники правого інтервентизму підтримували вій­ну в перспективі можливого становлення мілітаристського та територіального порядку, доводячи до крайнощів анексійну та іредентистську політику. Прихильники лівого інтервентизму, навпаки, вбачали в ній демократичне втілення певних патріотично-відроджувальних ідеалів і велику нагоду для політичного піднесення й соціального визволення мас, підготовку до бажаної революційної мети, боротьбу проти мілітаризму й австро-германської деспотії.

Щодо Муссоліні, то він очікував од війни не тільки революцію. Він сподівався, що після випробування народною, демократичною та масовою війною італійці нарешті розбудують політично об’єднану країну, яка усвідомить свою історичну роль. Під цим кутом зору символічною є коротенька стаття, написана ним 14 лютого 1915 року на підтримку національної війни, що довершить період відродження, яка надихатиметься не «священним егоїзмом» націоналістів, а патріотичними і соціальними ідеалами, а також навчальною місією війни як інструменту для «перетворення на італійців» і яку він міцно підтримуватиме всі роки диктатури. 

Війна, якої ми прагнемо і яку вестимемо [...] – це війна, що сповнить гордістю та тремтінням душу кожного італійця. Я говорю про італійців, які – поки що – не стидаються бути народженими в Італії; я говорю про італійців, які гірко встидаються завтра, якщо Італія триматиме нейтралітет до епілогу величезної битви [...].

Війна, якої ми прагнемо і яку ми вестимемо, – це не та національна війна, що ведеться тільки заради національних інте­ресів і передбачає досягнення мети ціною будь-якої жертви, це справжня національна війна, тому що – вперше після стількох століть рабства – її вестиме нація. Це перша війна Італії. Італії як нації. Італії як народу [...].

Війна повинна розкрити Італію італійцям.

[...] велика війна. Тільки вона може надати італійцям зміст і вселити гордість за свою італійськість, тільки війна може зробити «італійців», яких мав на увазі д’Азеліо. О Революціє!..12 

24 травня 1915 року Італія вступила у війну проти Австро-Угорщини на боці сил Антанти (Велика Британія, Франція та Росія). Тиск майдану («променисті дні» – за визначенням Д’Аннунціо – в травні того ж року) та конкретніше воєнний напрямок, прийнятий Короною та урядом Саландри, врешті-решт взяли гору над нейтралістською більшістю в Палаті й у країні загалом, а надто серед народних мас. Саме ті полум’яні, сповнені ваганнями дні, що передували оголошенню війні, підштовхнули Муссоліні до неодноразових антипарламентаристських заяв (доволі співзвучних його особистості та політичному мисленню) з нападками проти «увішаного медалями племені» парламентарів, нездатних прийняти рішення за важливими націонал-політичними питаннями: 

Дисципліна має починатися згори, якщо її очікують побачити долу. Щодо мене, я дедалі більше переконуюсь у тому, що для здоров’я Італії треба було б розстріляти, наполягаю – розстріляти в спину з дюжину депутатів і заслати на каторгу хоча б декількох колишніх міністрів. І не тільки це. Я вірю, щодалі сильніше вірю, що Парламент в Італії – це чумний бубон, який отруює кров Нації. Його треба видалити з коренем13. 

31 серпня, тобто через три місяці після початку конфлікту, Муссоліні вирушив на фронт звичайним берсальєром. У більшості документальних джерел зазначено, що він зарекомендував себе гідним, відданим і дисциплінованим солдатом, таким, як і раніше, під час військової підготовки, яку він проходив од січня 1905-го до вересня 1906 року в розквартированому у Вероні берсалійському полку. Впродовж усіх місяців свого перебування в зоні війни (в Альто-Ізонцо, Карнія, на плато Карсо) він вів щоденник, опублікований окремими випусками в «Popolo d’Italia» в період між груднем 1915-го та лютим 1917 року: чесний опис усіх скрут і страхів окопного життя, переданих сухою прозою, без пафосних надмірностей чи красномовства. Опублікований повністю в 1923 році та перевиданий багатьма видавництвами за роки режиму, цей щоденник зіграв фундаментальну роль для створення в очах італійців образу народного борця і патріота (що й було метою багатьох творів про війну), на який спирався сам Муссоліні та згодом спиратиметься фашизм – ­завдяки ораторському мистецтву, ретельному промиванню мозків і пропаганді, завдяки масовим «літургіям» і символізму, – як для узаконення нового політичного революційного порядку, а саме фашизму (що успадкував од війни та присвоїв собі палін­генетичні[33] мотиви морального, соціального та політичного відродження), так і в спробі вибудувати органічну послідовність національної історії (фашизм як результат війни, до якої залучився весь італійський народ, зумів – саме тому і зумів – довести до кінця унітарні прагнення епохи Рісорджименто).

23 лютого 1917 року його було поранено вибухом гранатомету і згодом, у серпні того ж року, після тривалого лікування комісовано. Розгром під Капоретто розпочався 24 жовтня 1917 року – сорок тисяч італійських солдатів убито й поранено, понад шістсот тисяч військовополонених і втікачів, австрійці окупували Удіне, військо під командуванням Кадорни вимушене зосередитися за лінією Пьяве – все це він виплескував на папір за своїм робочим столом у «Popolo d’Italia», хоча ще не повністю одужав після поранення, з головою поринувши у роздуми про кризу революційного та демократичного інтервентизму, в якому поширювався внутрішній розкол і подекуди все сильніше відчувався привабливий спів сирен націоналізму та імперіалізму.

Дата, якій судилося стати роковою в уяві італійців, миттєво набула для Муссоліні поворотного значення: політичного, стратегічного, ідеологічного, емоційного. Після Капоретто значною мірою змінився зміст війни, відтоді він наповнився сенсом боротьби до останньої краплі крові для запобігання колапсу країни. Привід воєнної розрухи започаткував новий дуалізм – якщо раніше протиставлялися «нейтралісти» та «інтервентисти», то відтепер це були «пораженці» та «ветерани». Цей дуалізм гратиме рішучу роль у політичній боротьбі післявоєнного періоду, адже він переросте в контраст між двома Італіями: тією Італією, яка шляхом страждань принесла країні перемогу, а з нею можливість політичного самоствердження на європейській арені, і тією Італією, що на межі невизначеності й м’якотілості ризикувала зазнати військового розгрому і політичного приниження.

Для Муссоліні, а головно для лівих інтервентистів травма, спричинена поразкою під Капоретто, стала підставою для самокопання щодо політичних і соціальних цілей війни. Неминучість військової кризи й потреба зміцнення внутрішнього фронту, задля чого треба було сконцентрувати всю енергію та