Джек Лондон - Мартін Іден

цьому й немає потреби. Можна користуватися працями фахівців. Для цього вони й існують. От коли я прийшов, у вас працювали сажотруси. Це теж фахівці, і, коли вони скінчать свою роботу, ви матимете чисті димарі, хоч і не знаєте, як їх збудовано.

— Боюсь, що порівняння невдале.

Вона глянула на нього допитливо, і в тому погляді Мартін побачив докір. Але він був певен своєї слушності.

— Усі філософи, усі найвидатніші уми світу фактично спиралися на праці фахівців. Так само робив і Герберт Спенсер. Він узагальнив те, що відкрили тисячі дослідників. Йому б треба було прожити тисячу життів, щоб зробити все самому. А Дарвін? Він використав те, що вивчали садівники і скотарі.

— Ваша правда, Мартіне, — сказав Олні. — Ви знаєте, чого хочете, а Рут — ні. Вона не знає, що їй потрібно. Авжеж, — провадив він далі, не даючи дівчині заперечити. — Я знаю, ви називаєте це загальною культурою. Але хіба не однаково, що вивчати заради тієї загальної культури? Можете вивчати французьку мову або німецьку, можете замість них вивчати есперанто — ви все одно станете освіченим. Можете вивчати гречизну або латину, хоч вони вам ніколи ні на що не здадуться. Однак це теж буде освіта. Ось два роки тому Рут вивчала англосаксонську мову й мала великі успіхи, а тепер вона пам'ятає тільки один рядок: «Коли поллють рясні дощі у квітні». Але це дало тобі певну культуру, — засміявся він, знов не даючи їй сказати й слова. — Я знаю. Ми ж учили це разом.

— Ти так кажеш про культуру, наче то засіб, а не мета! — вигукнула Рут. Очі їй блищали, а на щоках горіли червоні плями. — Культура має мету сама в собі.

— Але це не те, чого хоче Мартін.

— Звідки ти знаєш?

— Мартіне, чого ви хочете? — спитав Олні, круто обернувшись до нього.

Мартін зніяковів і благально подивився на Рут.

— Так, справді, чого ви хочете? — сказала Рут. — Це розв'яже нашу суперечку.

— Ну, звісно, я хочу опанувати культуру, — нерішуче промовив Мартін. — Я люблю красу, а культура дасть мені змогу тонше й глибше розуміти її.

Рут скинула головою і переможно глянула на Олні.

— Дурниці! І ти сама це чудово знаєш, — заявив той. —Мартінові потрібна кар'єра, ане освіта, але йому для кар'єри треба здобути освіту. Якби він хотів стати аптекарем, культура була б йому ні до чого. Але Мартін хоче стати письменником, тільки боїться сказати це, щоб ти не зазнала поразки. А чому Мартін хоче стати письменником? Тому, що він небагатий на гроші. Ти можеш забивати собі голову і саксонщиною, і загальною освітою, бо тобі не треба самій прокладати дорогу в житті. Про це дбає твій батько. Він купує тобі одежу й усе інше. Чого варта ця наша освіта, твоя й моя, Артурова і Норманова? Ми просякнуті «загальною культурою», але, якби наші батьки сьогодні збанкрутували, ми завтра б мусили складати іспити на шкільного вчителя. Ти, Рут, щонайбільше могла б тоді стати сільською вчителькою або ж викладачкою музики в пансіоні для дівчат.

— А що б ти робив? — спитала Рут.

— Та й я теж. Міг би заробляти півтора долара на день фізичною працею, а може, теж став учителем v школі для недоумків. Я кажу «може», бо за тиждень мене, певно, вигнали б через непридатність.

Мартін уважно стежив за розмовою і, думаючи, що Олні має рацію, водночас сердився на нього, що той так зневажливо ставиться до Рут. Поки він слухав їх, у нього складався новий погляд на кохання. Розум не має нічого спільного з коханням. Правильно мислить кохана жінка чи неправильно — то байдуже. Кохання вище за розум. Від того, що Рут не розуміє, як потрібно йому вибитися в житті, вона не втрачає своєї принадності. Вона чарівна, і що б там вона не думала, це не зменшує її чарівності.

— Що ви сказали? — звернувся він до Олні, який своїм запитанням перепинив течію його думок.

— Я кажу, що у вас, певно, вистачить розуму, щоб не вивчати латини.

— Але латина це не просто культура, вона розвиває мислення! — вигукнула Рут.

— Ну, то як, Мартіне, будете ви її вивчати? — не вгавав Олні.

Мартін почував себе дуже незручно. Він бачив, що Рут з нетерпінням чекає його відповіді.

— Боюся, що в мене часу не стане, — сказав він нарешті. — Я якраз хотів би, але часу не стане.

— От бачите, Мартінові зовсім ні до чого ваша загальна культура, — тріумфував Олні. — Він знає, що йому потрібно, і знає, як цього добитися.

— Але ж латина тренує розум, дисциплінує його. Це найкращий спосіб дисциплінувати розум. — Рут подивилась на Мартіна, ніби сподівалася, що він змінить свою думку. — Ви бачили, як футболісти тренуються перед серйозним матчем? Латина для мислителя — саме таке тренування.

— Маячня! Так нам казали, коли ми були малі. Але одного нам тоді не сказали, полишаючи, щоб згодом ми самі докопалися. — Олні помовчав трохи задля ефекту й докінчив: — Нам не казали, що хоч кожна вихована людина повинна вивчати латину, знати її зовсім не треба.

— Це нечесно! — вигукнула Рут. — Я так і знала, що ти обернеш усю розмову на жарт.

— Але ж жарт не дурний, — відказав Олні. — Латину знають тільки аптекарі, юристи та викладачі тієї ж таки латини. І коли Мартін хоче бути кимсь із них, я беру свої слова назад. Але що спільного має все це з Гербертом Спенсером? Мартін відкрив Спенсера і в захваті від нього. Чому? Тому, що Спенсер щось дав йому. А от ні тобі, ні мені Спенсер нічого не може дати. Бо нам нікуди йти. Ти одного чудового дня вийдеш заміж, а мені взагалі нічого буде робити, як тільки наглядати за повіреними й агентами, котрі дбатимуть про мої гроші, коли я успадкую їх по батькові.

Олні підвівся йти, але в дверях спинився й вистрілив на прощання:

— Слухай, Рут, дай Мартінові спокій. Він сам чудово знає, що йому треба. Ти ж бачиш, чого