Джек Лондон - Мартін Іден

божевільного, не помічав стурбованого обличчя сестри ані того, як Бернард Хігінботем багатозначно крутив пальцем коло свого лоба.

Найбільше вражав Мартіна взаємозв'язок між науками, між усіма науками. Він цікавився кожним явищем, і все, що засвоював, ховалося десь у нього по різних комірчинах пам'яті. Він добре розумівся, скажімо, на мореплавстві. Досить добре знав і жінок. Але між двома цими ділянками не було й найменшого зв'язку. Дві окремі комірчини пам'яті ніяк не сполучались. Якби йому спало на думку, що між жіночою істерикою й гойданням судна може бути якийсь зв'язок, він би подумав, що це смішно й безглуздо. Але Герберт Спенсер показав йому, що це зовсім не смішно, а навпаки — тут не може не бути зв'язку, що все в світі, від найдальших зірок у безмежних просторах до міріад атомів у піщинках під нашими ногами, усе має між собою зв'язок.

Цей новий світогляд дуже дивував Мартіна, і він почав шукати залежності між усім, що існувало під сонцем і по той бік сонця. Він складав цілі списки зовсім не порівнянних речей і не міг заспокоїтися, поки не встановлював між ними певного зв'язку — між коханням, поезією, землетрусами, вогнем, гримучими зміями, веселкою, самоцвітами, потворністю, заходом сонця, риком левів, світильним газом, людожерством, красою, убивством, важелями, точкою опори і навіть тютюном. Отак він поєднував всесвіт і споглядав його або блукав по його шляхах, стежках та хащах, але не як мандрівник, що заблудився і шукає виходу з таємничих нетрів — ні, він спостерігав невідоме, опановував і вивчав усе, що тільки можна було вивчити. І що більше набував знань, то дужче захоплювався світом і життям і своїм власним життям у цьому світі.

— Дурень ти! — казав він, дивлячись на себе в дзеркало. — Ти хотів писати й пробував писати, а хіба мав про що писати? Ну, що в тебе було? Жменька дитячих думок, якісь недозрілі почування, неясне уявлення про красу, непроглядна тьма неуцтва, серце, повне кохання, та честолюбність, безмірна, як твоє кохання, і безнадійна, як твоя темнота. А ти хотів писати! Ти ж тільки тепер починаєш набувати щось таке, про що варто писати. Ти хотів творити красу, але як міг ти її творити, не збагнувши природи краси? Ти хотів писати про життя, а сам не розумів його суті. Ти хотів писати про світ і закони буття, а світ був для тебе китайською грамотою, і вся твоя писанина тільки доводила б, що ти не знаєш його законів. Але не журися, Мартіне! Ти ще писатимеш. Ти знаєш мало, дуже мало, але ти на правильній дорозі і скоро знатимеш багато. Якщо тобі пощастить, то колись ти пізнаєш усе, що можна пізнати. І тоді ти писатимеш.

Він розповів Рут про своє велике відкриття, але дівчина не виявила ентузіазму. Вислухала його мовчки, бо, очевидно, знала про все це раніше. Ця незворушність її дуже б його здивувала, коли б він не зрозумів, що для неї це ніяка не новина. Артур і Норман, виявилося, визнавали теорію еволюції і читали Спенсера, хоч він, видимо, і не справив на них особливого враження. А патлатий юнак в окулярах — Вілл Олні — глузливо засміявся, коли заговорили про Спенсера, і повторив уже знайомий Мартінові дотеп: «Нема бога, крім Непізнанного, і Герберт Спенсер пророк його».

Проте Мартін дарував йому цю насмішку, бо почав переконуватися, що Олні зовсім не закоханий у Рут. А згодом був дуже вражений, побачивши з різних дрібниць, що Олні не тільки байдужий до дівчини, а просто-таки має до неї якусь відразу. Цього Мартін ніяк не міг зрозуміти. То було феноменальне явище, якого він не міг зв'язати з іншими явищами світу. Мартінові було навіть шкода цього юнака, бо, певно, якась природна вада заважала йому оцінити вроду й чарівність Рут. Не раз у неділю вони їздили на велосипедах за місто, і Мартін мав нагоду пересвідчитися, що між Рут і Олні встановилося збройне перемир'я. Олні приятелював з Норманом, лишаючи Артура й Мартіна в товаристві Рут, за що Мартін був йому щиро вдячний.

Ці неділі були для Мартіна великими святами, бо давали йому змогу бути коло Рут, а крім того, зближали з молодими людьми її класу. Хоч ця молодь здобувала систематичну освіту протягом довгих років, Мартін відчував, що інтелектуально доріс до них, а розмови з ними були для нього чудовою практикою в літературній мові, яку він так старанно вивчав. Книжки про добрі манери він уже покинув, натомість поклавшися на свою спостережливість. Окрім тих хвилин, коли він чимось захоплювався, Мартін пильно стежив за своїми новими друзями, і в такий спосіб переймав різні деталі поводження в товаристві.

Мартіна дивувало, що Спенсера взагалі мало хто читав. «Герберт Спенсер, — сказав бібліотекар, — о, це великий розум». Але сам він щось не вельми був обізнаний з цим великим розумом. Якось під час обіду у Морзів Мартін у присутності містера Бетлера завів розмову про Спенсера. Містер Морз напався на агностицизм англійського філософа, але признався, що «Основних засад» не читав, а містер Бетлер заявив, що в нього на Спенсера не вистачило терпіння, і хоч він його не прочитав жодного рядка, чудово собі обходиться в житті. Мартіна охопив сумнів, і якби він був не такий самобутній, то, можливо, пристав би на загальну думку й відійшов би від Спенсера. Але світогляд цього філософа здавався йому незаперечним, і для Мартіна зректися Спенсера було однаково, що мореплавцеві викинути за борт компас і карти. Тим-то Мартін почав докладніше вивчати теорію еволюції, опановуючи її дедалі глибше і знаходячи їй підтвердження у тисячі інших письменників. Що більше він учився, то ширше розстилалися перед ним ще не досліджені галузі знання, і він уже постійно відчував жаль, що в добі лише двадцять чотири години.

Дні справді були надто короткі для нього, і невдовзі Мартін кинув алгебру та геометрію. До тригонометрії навіть і не брався. Далі він викреслив із своєї програми хімію і залишив тільки фізику.

— Я не спеціаліст, — виправдувався він перед Рут, — і не збираюся ним ставати. На світі так багато всяких наук, що за життя і десятої частки їх не опануєш. Я хочу мати загальну освіту. Коли мені будуть потрібні які-небудь спеціальні відомості, я загляну в книжку.

— Але це зовсім не те, що знати самому, — заперечила Рут.

— Та в