Анджей Сапковський - Lux perpetua

долиною річки Морави і підніжжям Сніжника дістатися до Мендзилеського перевалу і важливого торгового шляху з Угорщини, що веде прямо в Клодську улоговину. За приблизними підрахунками, від перевалу його відділяло не більше ніж п'ять-шість миль. Був, щоправда, ще й другий варіант: долиною ріки Бранни і перевалом до Льондека, а звідти Соляним шляхом до Крутвальда, Ниси і Зембиць. Однак другого варіанта, хоч він і провадив його просто до мети, Рейневан остерігався: дорога вела через гори, а погода все ще була непевною.

І не тільки погода становила загрозу. Як численні регіони Моравії, так і шумперський край нині був справжньою шахівницею: володіння вірних герцогові Альбрехту католицьких панів перемежовувалися з маєтками шляхти, що підтримувала гуситів, причому зорієнтуватися було дуже непросто, надто вже часто змінювалися сторони і партії. Сум'яття посилював і той факт, що декотрі залишалися нейтральними, себто їм було байдуже, на кого нападати і кого грабувати: вони нападали і грабували всіх.

Рейневан дістав від Шарлея деяку інформацію- і чудово усвідомлював, що для нього всі є однаково небезпечними, і що найкраще було би прошмигнути непоміченим: так, щоби не нарватися на жодну з партій. Щоб не нарватися на панів Стражницьких з Краваржа на Забржегу і панів з Кунштата — із розташованих неподалік Лоштіц, які підтримували Чашу. Чи, тим більше, на католиків, які стояли на боці Альбрехта, — шумперських Вальдштейнів, панів зі Зволе і численних манів єпископа оломоуцького, які постійно здійснювали набіги на довколишні володіння.

Раптом почав сипати сніг, сніжинки, спочатку дрібні, перетворилися на великі й мокрі грудки, котрі моментально заліплювали очі. Кінь храпав і трусив головою, однак Рейневан їхав. Подумки він молився, аби те, що він вважав гостинцем, було ним насправді.

На щастя, заметіль припинилася так само швидко, як і почалася. Сніг припорошив і забілив поля, але дороги не заніс, її й далі було чітко і виразно видно. Вона навіть ожила. Розляглося бекання і дзеленчання дзвоників, на дорогу вилилася отара овець; вони переступали дрібними швидкими кроками. Рейневан понукнув коня.

— Помагайбі.

— І вам, кхе-кхе, — пастух переборов страх. — І вам, паночку.

— Ти звідки? Що то за село, там, за горбом?

— Отамка? Таж село.

— Як називається?

— Таж Кеперів.{8}

— А чий той Кеперів?

— Таж монастирський.

— А чи які збройні там не стоять?

— А чого би то їм там стояти?

Рейневан розпитував далі, і пастух повідомив, що за Кеперовом над Моравою розташовані Гинчиці, а далі — Ганушовиці.

Рейневан полегшено зітхнув: виходило, що він упевнено дотримується маршруту і не заблукає. Він попрощався з пастухом і вирушив далі. Дорога невдовзі завела його просто до броду на затягнутій туманом Мораві, а далі пішла правим її берегом. Невдовзі він минув згадані Гинчиці — кілька халуп, про які ще здалеку був попереджений запахом диму і валуванням собак. Не вдовзі він почув недалекий дзвін; виходило, що в Ганушовицях був парафіяльний костел, та ще й такий, якого не спалили. Мав би там залишитися і священик чи бодай вікарій, бо кому ж іще хотілось би смикати за шнур дзвону, до того ж уранці. Рейневан вирішив відвідати духовну особу, розпитати про дальшу дорогу, про війська, про озброєні загони — а може, навіть напроситися на сніданок.

Поснідати йому не судилося.

Одразу ж за костеликом він нарвався на групу озброєних чоловіків. П'ятеро вершників тримали за вуздечки коней іще п'ятьох своїх товаришів, котрі, спішившись, мали біля притвору жваву дискусію з куценьким пробощем, який загороджував їм вхід. Угледівши Рейневана, всі замовкли і всі, в тому числі ксьондз, звернули на нього неприязні погляди. Рейневан подумки прокляв своє безталання, прокляв дуже брутально, такими словами, яких за жодних обставин не можна було вживати при дітях і жінках. Але доводилося грати такими картами, які вже було роздано. Він заспокоїв себе, глибоко вдихнувши, гордовито випростався в сідлі, недбало поклонився і ступою рушив до плотиків і халуп, плануючи перейти на галоп, щойно зникне з очей. Та нічого з цього не вийшло.

— Гей! Почекайте-но, паночку!

— Я?

— Ви.

Йому заступили дорогу, оточили. Один, з бровами як віхті, схопив коня за віжки біля самого мундштука, водночас відхиливши цим рухом плащ, під яким виявилася червона Чаша на вбраній поверх панцира туніці. Уважніший погляд відкрив гуситські знаки і в решти. Рейневан стиха зітхнув: він знав, що це нітрохи не робить його становище кращим.

Бровастий гусит вдивлявся в його лице, а його власне обличчя, на подив Рейневана, змінювало вираз. З похмурого — на здивований. А зі здивованого — на начебто втішений. І знову на похмурий.

— Висте Рейневан з Беляви, сілезець, — заявив він тоном, що не допускав дискусій. — Медик до лікування.

— Ага. І що далі?

— Я вас знаю. Тож не заперечуйте.

— Та я ж і не заперечую. Питаю, що далі.

— Бог нам вас послав. Нам якраз медика потрібно, до хворого. Зволікати не можна. Тож поїдете з нами. Дуже просим. Дуже ґречно просим.

Дуже ґречна просьба супроводжувалася недобрими поглядами, закушеними губами і граючими жовнами. А також долонями на поясах біля рукоятей. Рейневан вирішив, що краще буде у просьбі не відмовляти.

— Може, я все-таки спершу дізнаюся, з ким маю справу? Куди маю їхати? Хто хворий? І на що?

— їхати недалеко, — відрізав бровастий гусит, явний командир роз'їзду. — Моє ймено Ян Плуг. Підгейтман польових сирітських військ находської спільноти. Решту скоро знатимете.

* * *

Рейневана не надто тішив той факт, що замість того, аби прямувати до Мендзилеського перевалу, йому раптом довелося їхати в абсолютно протилежному напрямку, правим берегом Морави на південь. На щастя, Ян Плуг не брехав, до мети й справді було не дуже далеко. Невдовзі вони побачили розташований у вкритій туманом долині великий військовий табір, типовий табір гуситів на марші: згромадження возів, наметів, куренів, землянок та інших мальовничих халабуд. Над табором розвівався бойовий штандарт Сиріток, на якому було зображено променисту облатку і пелікана, який роздирав дзьобом власні груди. Скраю височіла імпозантна купа кісток та інших покидьків, неподалік, над

потоком, що впадав у Мораву, група жінок влаштувала прання, а дітлахи жбурляли у воду каміння і ганялися за собаками. Коли вони проїжджали повз жінок, ті проводжали їх поглядами, розпрямляючи спини і витираючи чоло блискучими від мильної води руками. Між возами стелився дим і сморід, сумно ревли корови у загорожі. Порошив дрібний сніг.

— Осюди. Ця хата.

Перед хатою, виливаючи помиї з цебра, стояв худий і вицвілий юнак. Побачивши їх, підвів голову. Його обличчя мало настільки жалюгідний і нещасний вираз, що він міг