Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

— Головним чином, Понтій Пілат. Але й кальсони також. Ми ж бо казенну білизну з вас скинемо і віддамо вам вашу одіж. А вас приставлено сюди в кальсонах. Проте на квартиру до себе ви заїздити і не збираєтесь, хоч я і натякнув на це. Далі доточиться Пілат… і справа готова!

Від цієї миті щось дивне поробилося з Іваном Миколайовичем. Його воля наче розтріскалася, і він відчув, що заслабкий, що потребує поради.

— Так що ж робити? — спитав він цього разу нерішуче.

— Ну от і славно! — відгукнувся Стравінський. — Це найслушніше запитання. Тепер я скажу вам, що, власне, з вами трапилося. Вчора вас хтось дуже настрахав і пригнітив розповіддю про Понтія Пілата і подібними речами. І ось ви, знервований, засмиканий чоловік, пішли по місту, розказуючи про Понтія Пілата. Цілком природно, що вас мають за божевільного. Ваш рятунок зараз лише в одному — в цілковитому спокої. І вам неодмінно треба залишитися тут.

— Але ж його необхідно зловити! — уже благально вигукнув Іван.

— Гаразд, але самому ж навіщо бігати? — Викладіть на папері всі ваші підозри та обвинувачення проти цієї людини. Немає нічого простішого, як переслати вашу заяву куди слід, і коли, як ви гадаєте, ми маємо справу зі злочинцем, усе дуже швидко з’ясується. Але тільки одна умова: не напружуйте мозок і намагайтеся менше думати про Понтія Пілата. Мало що можна наговорити! Не всьому треба йняти віри.

— Зрозумів! — рішуче заявив Іван. — Прошу видати мені папір і перо.

— Видайте папір і коротенький олівець, — наказав Стравінський дебелій жінці, а Іванові мовив так: — Але сьогодні раджу не писати.

— Ні, ні, сьогодні ж, неодмінно сьогодні! — занепокоєно вигукнув Іван.

— Гаразд. Тільки не напружуйте мозок. Не вийде сьогодні, вийде завтра.

— Він утече!

— О ні, — переконано заперечив Стравінський, — він нікуди не втече, гарантую вам. І пам’ятайте, що тут у нас вам усіляко допоможуть, самі ви не впораєтеся. Ви мене чуєте? — раптом багатозначно спитав Стравінський і заволодів обома руками Івана Миколайовича. Взявши їх у свої, він довго, дивлячись Іванові просто в очі, повторював: — Вам тут допоможуть… ви чуєте мене?.. Вам тут допоможуть… Ви дістанете полегшу. Тут тихо, все спокійно… Вам тут допоможуть…

Іван Миколайович несподівано позіхнув, вираз його обличчя пом’якшав.

— Так, так, — тихо сказав він.

— Ну от і славно! — за своїм звичаєм скінчив розмову Стравінський і підвівся. — До побачення! — Він потис руку Іванові, а коли виходив, повернувся до того, що був з борідкою, і сказав: — Так, а кисень усе ж спробуйте… і ванни.

За якусь хвилинку перед Іваном не було ні Стравінського, ані почту. За ґратами у вікні, в полудневому сонці, пишався радісний і весняний бір на протилежному березі, а ближче виблискувала річка.

Розділ 9

КОРОВ’ЄВСЬКІ ВИТІВКИ

Никанор Іванович Босой, голова житлового товариства будинку № 302-біс по Садовій вулиці в Москві, де мешкав покійний Берліоз, загруз у величезних клопотах, починаючи від попередньої ночі з середи на четвер.

Опівночі, як ми вже знаємо, приїхала в будинок комісія, до якої входив Желдибін, викликала Никанора Івановича, повідомила його про загибель Берліоза і разом з ним рушила до квартири № 50.

Там було зроблене опечатування рукописів і речей покійного. Ні Груні, нахожої хатньої робітниці, ні легковажного Степана Богдановича в цей час у квартирі не було. Комісія повідомила Никанорові Івановичу, що рукописи небіжчика нею будуть узяті для розбору, що житлоплоща його, тобто три кімнати (колишні ювеліршині кабінет, вітальня з їдальнею), переходить під оруду житлотовариства, а речі підлягають зберіганню на вказаній площі до зголошення спадкоємців.

Вістка про загибель Берліоза поширилася по всьому будинкові з якоюсь надприродною швидкістю, і від сьомої години ранку в четвер до Босого почали телефонувати, а потім і особисто приходити із заявами, в яких містилися претензії на житлову площу покійного. І протягом двох годин Никанор Іванович дістав таких заяв аж тридцять дві.

У них були благання, погрози, кляузи, доноси, обіцянки зробити ремонт власним коштом, посилання на тісноту і неможливість жити в одній квартирі з бандитами. Серед іншого був вражаючий своєю художньою довершеністю опис викрадення пельменів, які у квартирі № 31 було покладено безпосередньо в кишеню піджака, дві обіцянки накласти на себе руки і одне зізнання в таємній вагітності.

Никанора Івановича викликали в передпокій його квартири, брали за рукав, щось нашіптували, підморгували і обіцяли не лишитись у боргу.

Муки ці тривали до початку першої години дня, коли Никанор Іванович просто втік зі своєї квартири до приміщення управи біли воріт, але як побачив він, що там також його підстерігають, утік і звідти. Сяк-так відбившись від тих, хто йшов за ним по п’ятах через асфальтовий двір, Никанор Іванович майнув у шостий під’їзд і подався на п’ятий поверх, де й була ця паскудна квартира № 50.

Відсапавшись на майданчику перед дверима квартири, гладкий Никанор Іванович подзвонив, але йому ніхто не відчинив. Він подзвонив ще й ще раз та почав бурчати й стиха лаятися. Однак і тоді не відчинили. Терпець Никанорові Івановичу урвавсь, і він, діставши з кишені дублікатну в’язку ключів, що належала будинкоуправлінню, владно відчинив двері й увійшов.

— Гей, робітнице! — гукнув Никанор Іванович у напівтемному передпокої. — Як тебе? Груня, чи що? Тебе нема?

Ніхто не озвався.

Тоді Никанор Іванович вивільнив двері кабінету від печатки, витяг з портфеля складаний метр і ступив у кабінет. Ступити він ступив, але завмер, вражений, у дверях і навіть здригнувся.

За столом покійного сидів невідомий, худий і довготелесий громадянин у картатому піджачку, в жокейській шапочці та в пенсне… ну, словом, той самий.

— Ви хто такий будете, громадянине? — сполошено запитав Никанор Іванович.

— Чи ба! Никанор Іванович! — заволав деренчливим тенором несподіваний громадянин і, схопившись на ноги, вітав голову наглим і насильницьким рукостисканням. Вітання це анітрохи не врадувало Никанора Івановича.

— Я вибачаюсь, — заговорив він з підозрою, — ви хто ж такий будете? Ви — особа офіційна?

— Ет, Никаноре Івановичу! — задушевно вигукнув невідомець. — Що таке офіційна особа чи неофіційна? Все залежить від того, з якого боку дивитись. Все це, Никаноре Івановичу, хитке й умовне. Сьогодні я неофіційна особа, а завтра, дивись, і офіційна! А бува і навпаки, та ще як бува!

Розумування ці аж ніяк не вдовольнили голову будинкоуправління. Бувши від природи взагалі підозріливою людиною, він виснував, що базікало перед ним — особа якраз неофіційна, а найімовірніше, і пустопорожня.

— Та хто ж ви такий? Ваше прізвище? — чимдалі суворіше допитувався голова і навіть почав наступати на невідомого.

— Прізвище моє, — анітрохи не