Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

розряді вихованець не матиме жодного зауваження, він знову піднімається в третій. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відгукнулися не дуже дружні голоси.

— А п'ятий? — спитав хтось.

— Так, хлопці, — сказав Вікмиксор, і брови його знову поповзли вгору. — Лишається п'ятий розряд. П'ятий розряд — це особливий розряд. До нього попадають злодії і хулігани. Хто прокрадеться, того ми не тільки позбавляємо на місяць відпусток і прогулянок, ми ізолюємо його від решти вихованців, а в зошитах його стоятиме літера «В».

Янкель похолов. Невинне зауваження в «Літописі» раптом одразу набуло страшного, загрозливого змісту. Він погано чув, про що казав Вікмиксор далі. А той говорив багато й довго. Між іншим, він оголосив, що, крім загальних зборів, у школі вводяться ще й щотижневі класні, на яких вихователі в присутності учнів робитимуть пересортування в розрядах. Тут же встановили дні — особливі для кожного класу, — коли мало бути це пересортування.

І от у найближчу п'ятницю в четвертому відділенні відбулися збори, на яких вихователь відділення Олмикпоп оголосив, хто в який розряд попаде. Більшість вихованців, які ще не встигли заробити зауважень, опинилися в другому розряді. У списку третьорозрядників були Янкель та Горобець. До четвертого розряду попав Япончик, який умудрився за тиждень дістати п'ять зауважень, і всі «за зухвалість і грубість». Тут же на зборах він заробив нове зауваження, бо прилюдно назвав нову вікмиксорівську систему «халдейськими штучками».

Янкель, на диво товаришам, радів. Зате рвав на собі волосся від образи та обурення бідний Горобчик, який дістав єдине зауваження «за бійку на вулиці», за ту саму бійку, в якій він і так найбільше потерпів.

Решта чекали, що буде далі, куди понесе їх доля і власна поведінка: угору чи вниз?

З «Літописом» — пильним, як вартовий, — почала свій повий навчальний рік Шкіда.

Літо минуло…

КАУФМАН ФОН ОФЕНБАХ

Шкіда на дозвіллі. — Барон у полукаптанчику. — Спогади колишнього кадета. — Про Миколу Другого й проскурку з маслом. — Кауфман. — Держиморда, який любить котів.

У класі четвертого відділення тьмяно блимають вугільні лампочки… По стінах стрибають сірі безформні тіні.

Біля розжареної груби сидять Мамочка, Янкель і Циган. Вони стиха розмовляють і, по черзі затягуючись недокурком, пускають дим у вузькі челюсті топки.

Полум'я груби кидає на їхні обличчя червоний відблиск.

Решта шкідців розбрелися по різних кутках класу; ті, що мають добрий зір, читають, інші бешкетують — вовтузяться, ще інші, прикрившись дошками парт, ріжуться в очко. Окраєць грає з Горобцем у шахи, дістає мат за матом і, недосвідчений, навіть не підозрює, що Горобець його обдурює.

Данилов і Ворона, вмостившись на підлозі біля класної дошки, знайшли цікавішу для себе гру — «ножички», — кидають по черзі складаний ніж.

— З долоньки! — кричить Ворона й підкидає ніж.

Ніж устромлюється в зачовгану дошку підлоги. Потім кидає Данилов. У нього — промах.

— З мізинчика! — знову кричить Ворона, і ніж знову впивається в дошку.

Вдало кинувши кілька разів, він оддає Данилову різницю міцними, дзвінкими щигликами по лобі. Плечистий Данилов, нагнувши голову, тупо дивиться в підлогу, при кожному щиглику здригається і кліпає очима.

В класі не гамірно, але й не тихо, — голоси зливаються в нерівний гул…

Заходить вихователь… Він нюхає повітря, помічає дим і питає:

— Хто курив?

Ніхто не відповідає.

— Клас буде записано, — оголошує халдей і виходить.

Після цього ігри припиняються, всі починають скавуліти, нарікаючи на трійку, що сидить біля груби. Ті в свою чергу огризаються на картярів, що грають в очко.

Золотушний камчадал Соколов, якого прозвали П'єр, закінчивши читання, підходить до шахістів і починає приставати до Горобця.

— Йди геть, — каже Горобець.

— Не піду, — відповідає П'єр.

— В зуби дам.

— Дай.

Але щуплий Горобець не дає в зуби, а поринає в обдумування ходу.

П'єру стає нудно, він сідає за парту й, пристукуючи дошкою, починає співати:

Спи, дитино моя рідна,

Вже прийшла та мить…

Твоя мама-машиністка

По ночах не спить.

Брат її поліг в Кронштадті,

Хлопчик молодий…

В цей час у класі появляється Вікмиксор. Усі схоплюються. Картярі крадькома підбирають карти, що розсипалися по підлозі, а Янкель, який не встиг сховати цигарку, тушить її носком чобота.

Разом з Вікмиксором до класу ввійшов здоровенний хлопець, одягнений у вузький, з золотими ґудзиками мундирчик… Мундир у хлопця маленький, а сам хлопець великий, тому рукави ледве доходять йому до ліктя, а на животі немає золотого ґудзика і зяє проріха.

— Новий вихованець, — каже Вікмиксор. — Мстислав Офенбах… Хлопчик розвинений і дужий. Кривдити не будете… Правда, хлопчику?

— У-гу, — мугикає Офенбах густим басом, аж не віриться, що голос цей належить йому, а не тридцятирічному чоловікові.

— Хлопчик, — насмішкувато шепоче хтось, — нічого собі хлопчик. Мабуть, дужчий за Цигана…

Вікмиксор виходить, і всі обступають новачка.

— За що пригнали? — цікавиться Япончик.

— Буянив… дома, — басом відповідає Офенбах. — Мене мільтони вели, а то я не пішов би.

Він усміхається. Усмішка в нього дитяча, вона зовсім не пасує до мужнього, грубого обличчя… Всі чомусь одразу вирішують, що Офенбах хоч і дужий, але не злий.

— Скільки тобі років? — питає Циган, уже відчуваючи в новачку конкурента по силі.

— Чотирнадцять, — каже Офенбах. — Сьогодні саме іменинник… Це матінка мені подаруночок зробила, що пригнала сюди.

Він оглядає сірі стіни класу і сумно посміхається.

— Нічого, — каже Японець. — Подаруночок не такий уже й поганий… Зживемося.

— Невже тобі чотирнадцять років? — задумливо питає Янкель… — Чотирнадцять років, а вигляд гужбанський — наче який приволзький купець.

— І правда, — каже Горобець. — Купець…

— Купець, — підхоплює Окраєць.

— Купець, — усміхається Офенбах, не відаючи, що дістав це прізвисько навічно.

— А що це в тебе за полукаптанчик? — запитує Янкель, вказуючи на мундир.

— Це — кадетська форма, — відповідає Купець. — Я ж до революції в кадетському вчився. В Петергофському, потім в Орловському.

— Ого! — вигукує Янкель. — Отже, благородного походження?

— Так, — відповідає Купець, але без будь-якої гордості, — благородного… Батько мій офіцер, барон остзейський… Моє повне прізвище — Вольф фон Офенбах.

— Барон?!. — гигоче Янкель. — Здорово!..

— Та тільки життя моє не краще ніж ваше, — каже Купець, — я теж з дитинства дома не живу.

— Гаразд, — мовив Япончик. — Барон то барон, нас це не стосується. У нас — рівноправність.

Потім усі вмощуються до груби.

Купець сідає, як індіянський вождь, посередині на ламаний табурет.

Він відчуває, як усі дивляться на нього, самовдоволено всміхається і мружить й без того вузькі очі.

— Виходить, ти того… кадет? — питає Янкель.

— Кадет, — відповідає Купець і, посміхаючись, додає: — Колишній.

Кілька хвилин триває мовчання. Потім Мамочка топким, писклявим голосом запитує: