Микола Хвильовий - Синi етюди

чирят. I потiм я давно вже не стежу за перельотом - я слухаю степ. Пострiли рiдiють, i нарештi їх не чути. Перельот скiнчився. Надi мною стоїть зоряне небо, i десь блимають степовi огнi.

- Нелi! - кличу я суку, i ми поволi йдемо до лиману - туди, де нар зустрiне бабуся i її пахуча вечеря.

Двi верстви ми проходимо скоро. От уже ми дiйшли оселi й бредемо глухою вулицею. Гавкають собаки, по хатах жеврiють каганцi. Ми обминаємо старовинну козацьку церкву. Десь кахикають парубки й верещать пiд повiтками дiвчата.

Нарештi ми бачимо хату старосвiтських друзiв. Бiля хвiртки нас зустрiчає дiдусь Зiдул.

- Здрастуйте! - каже вiн.- 3 качками вас… Чи, може, не пощастило?.

Я передаю йому двох чирят. Але вiн хитає головою i скаржиться: ранiш, бувало, як зробиш один пострiл - то й десять качок, а тепер тiльки порох переводиш. Це - традицiйна зустрiч, i я на неї, як завжди, "пiдтакую".

Тодi ми йдемо до хати, i на порозi нас зустрiчає бабуся. В хатi пахне смачним борщем. Я виймаю з ягдташу пляшку з горiлкою, i ми сiдаємо вечеряти. Зiдул iнформує мене, як стоїть справа з лиманськими озерами. Завжди буває так, що "вчора" було страшенно багато дичини, а сьогоднi "щось" мало. Тодi я питаю, скiльки ж Зiдул "вчора взяв". Дiд зiтхає й каже:

- Та одного поганенького куличка.

- В чому ж справа? - питаю я.

А справа, бачите, в тому, що йому вже перестали очi служити. З такими очима, мовляв, багато не вб'єш. Потiм вiн розповiдає менi кiлька мисливських анекдотiв. Цi анекдоти я чув в сотий раз, але я їх вислухав i тепер з охотою. Зiдул завжди розповiдає їх як правду, i менi хочеться йому вiрити. Менi так хочеться вiрити, що я нарештi й вiрю.

- Це ж така наївна брехня, i стiльки в нiй наївної дитячої правди,думаю я парадоксами.

Нарештi пляшка моя порожня. До мене тиснеться Нелi, i я їй кидаю два шматочки м'яса. Вона з подякою дивиться на мене й лягає бiля моїх нiг.

На дзвiницi дзвонар б'є одинадцять. Тодi бабуся вносить у кiмнату солому, i я лягаю на нiй. Завтра, ледве засiрiє, Зiдул пiдiйде до мене й скаже пiдводитись. Ми зберемо рушницi й помандруємо на озера. А сьогоднi я лежу на соломi, i мої мислi пливуть по хатцi моїх старосвiтських друзiв.

- У чому справа? - думаю я.- Чому я з такою свiтлою радiстю їду сюди?

Але вiдповiдi я не найду. В кутку вистукує цвiркун, десь на вулицi спiвають дiвчата - i все це як якась дитяча казка. Мислi мене в'ялiють, i я починаю засипати. I тодi приходить менi мисль, що мої старосвiтськi друзi просто туман фантастики, що вони зовсiм не живi люди, що це тiльки тiнi справжньої людини.

- Цебто? - знову запитую себе.- Виходить, що мiй вiдпочинок - це не що iнше як порожнє й мертве мiсце в моєму коротенькому життi?

Але й тепер я не найду вiдповiдi. Мислi менi зовсiм зiв'яли. Збоку шарудить солома - очевидно, кошеня блукає по хатi. Крiзь сон я бачу клаптик зоряного неба й лежачi силуети моїх старосвiтських друзiв…

…Але на свiтанку я пiдводжуся бадьорий i веселий i з надiєю дивлюся на бабусю й Зiдула.

- Ну, Нелi, сьогоднi пополюємо на славу,- кажу я iрландцi, i ми йдемо за дiдом. Нас випроваджає, як i завжди, наша мила бабуся. Тодi кричать пiвнi й стихають парубочi вигуки.

Зiдхає пiвтемрява. Ми довго йдемо вуличками. Зiдул пахтить люлькою й мовчить. Нас обминають хатки, повiтки. Де-не-де знову жеврiють каганцi. Нарештi ми входимо в степ, i тодi перед нами блищить матове срiбло озер. Ми вже на лиманi. За кiлька хвилин я буду з Нелi рiзати човном тиху поверхню комишуватих вод.

- А ранок добрий! - каже Зiдул.- Качки пiдуть iз сходу. Тодi десь розривається пострiл, i луна бiжить на озера. Ми прискорюємо крок. Свiжий вiтерець ласкає нашi обличчя. Нарештi пiд ногами забулькало. Мiй старосвiтський друг передає менi весло, кладе в човен солому, i за хвилину я на водi.

Десь просвистiли чирята. Десь закричав кулик. Нелi тихо заверещала. Тодi я глибоко, на всi легенi, зiдхаю й починаю свою напiвфантастичну путь.

БАРАКИ, ЩО ЗА МIСТОМ

I

Юхим пiдiйшов до паркана й прочитав такий плакат:

Товаришi!

Тероризуйте тил ворога. Бийте нiмчуру!

Бийте гайдамаччину. Наше вiйсько недалеко.

Хто не з нами, той проти нас. Пiдпiльний ревком

Д'ех! Мать твою бог любив!

I тут же Юхим подумав про Мазiя:

- Так… Розумiю… Ну, держись, Мазiю! Посмотрим твою ухватку. Потiм заложив руки в кишенi i, посвистуючи, пiшов до баракiв. Це було вдень.

II

Розсипається небесний дрiб по даху i спiвають ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.

Тиха осiння нiч, коли темно, як сажа, а десь запiзнився невiдомий птах вилетiти на пiвдень.

Над бараками лiхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Бiля города присiли бараки, а далi ховаються провалля, де навалено смiття з мiстких будiвель, з помийних ям.

А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, i по колiна загрузли могильнi верби…

Ну i прислухався Мазiй, санiтар барачний, i чути було - шарудять у листях мишенята дощовитої осенi.

То падають дрiбненькi горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.

Холодно.

Вiтер iде широкою вулицею, добiгає до баракiв i тодi з важким духом трупiв несеться до провалля, щоб заритися в смiття.

До баракiв, у двiр, крiзь ворота просунулись рейки, що провели в п'ятнадцятому роцi, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.

Але зараз не видно рейок - темно, як сажа.

…Ах, Нiмеччино, Нiмеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п'ять вагонiв напiвтрупiв, i бараки повнi до неможливости.

Тягнуться потяги без станцiй, без води, без хлiба на батькiвщину - i приходять потяги до баракiв.

…I от до Мазiя прибiг Юхим, кинув спрожогу:

- Ну, єсть плакат!

- Що кажеш, Юхиме?

Мазiй дивиться двома ярками. Вiд нього йде труповий дух.

- Кажу - прояви себе!

I розповiв: треба товаришам пiдсобити. Одним словом, приштокати.

Мазiй думає не довго i вже гудить голосом польової порожнечi:

- Це можна… Чого ж не можна?

Юхим дивиться непевним поглядом:

- А не брешеш?

- Навiщо брехати?

- Ну, тодi слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити - подивимось. Згодний?

- Згодний.

- Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат i нiкоторої змєни вiд