Ентоні Берджесс - Механічний апельсин

— То що ж далі, га?

По-перше, я вирішив десь поснідати, бо не мав іще й рісочки в роті, — всі ті білохалатники страшенно квапились випіхнуть мене на волю. Я тільки й устиг, що випити чашку чаю. Хоч Держв’яз стояв у дуже похмурій частині міста, довкола траплялися робітничі кав’ярні, і одну з них, братики, я невдовзі й надибав. Це було дуже вонючєє й грязноє помєщєніє з однією тьмяною лампочкою, засидженою мухами. Рабочіє вранішньої зміни розправлялися з чаєм і потворними на вигляд сосисками, жадібно ковтали кусні хліба — гам-гам! — і гукали, щоб їм принесли ще. Обслуговуввала їх дєвочка, забрьохана з ніг до голови, але дуже грудастая, і кожен з тих ненажерливих мужіков намагався мацнути її і вигукував: «Ух-ух-ух!» — а вона у відповідь пирскала: «Ги-ги-ги!» Коли я побачив це, братва, мені захотілося виблювати. Одначе натомість я ввічливо, як справжній джентльмен, замовив чай та грінку з джемом і примостився в темному кутку.

Тим часом до кав’ярні зайшов низькорослий чєловєк, продавець ранкових газет, схожий на хитрого і грязного карлика-прєступніка, у залізних окулярах з товстими скельцями й одєждє кольору гнилого смородинного пудингу. Я купив газети, щоб підготуватися до нормальной жізні й побачити, що ж там діється в мірє. Газета була, мабуть, урядова, бо на першій сторінці тільки й ішлося що про обов’язок кожного чєловєка рішуче підтримати уряд на наступних загальних виборах, які мали відбутися за кілька тижнів. Автори статей розхвалювали здобутки уряду за минулий рік із чимось там — збільшення експорту, чудовий курс зовнішньої політики, поліпшення соціального забезпечення і таке інше ге. Але найбільше вихваляли уряд за крок, завдяки якому міські вулиці ось уже півроку безпечні для мирних нічних перехожих. Цей крок полягав у підвищенні платні полісменам, які стали суворіше переслідувати юних хуліганів, збоченців, волоцюг і таке інше ге. Все це не дуже інтєрєсовало вашого скромного оповідача. На другій сторінці було невиразне фото чийогось дуже знайомого обличчя. Нарешті мені сяйнуло, що це ж бо я сам. Вигляд у мене був похмурий, переляканий — певна річ, через постійне блимання фотобліців. Під знімком писалося, що я — перший випускник нового Державного інституту виправлення злочинців. Мене, мовляв, вилікували від злочинних інстинктів лише за два тижні, і тепер я став громадянином, що шанує закони. Одне слово, фа-фа-фа, ля-ля-ля. Поруч я надибав хвалебну статтю про «метод Людовіка», мудрість уряду й таку іншу дурню. Була там і фотографія ще одного чєловєка, якого я також упізнав, — то був міністр нутрощних справ. Він, схоже, аж надувся від гордощів, що скоро настане час, коли не буде злочинців, коли зникне страх перед підступними нападами хуліганів, збоченців, волоцюг та інших покидьків. Я простогнав: «О-о-ох!» — і пожбурив газету на підлогу. Вона впала й накрила калюжу розлитого чаю та харкотиння отих брудних тварин, що харчувалися в кав’ярні.

— То що ж далі, га?

Пора вже було, братики, хиляти додому й зробити приємний сюрприз татусеві й матусі — єдиний їхній син і спадкоємець повернувся в сімейне лоно! Потім я ляжу в своїй малєнькой кімнатці-гімнатці на ліжко й слухатиму музику, розмірковуючи, як влаштувати мою жізнь далі. Напередодні реєстратор дав мені довгий список місць, де я міг знайти роботу, і попередив по телефону кількох чуваків щодо мене. Та я, братики, не мав наміру відразу закачувати рукава. Спершу нємножко відпочину, спокійно все обміркую в ліжку, послухаю чарівну музику.

Автобусом я дістався до Центру, звідти іншим автобусом до Кінгслі-авеню і невдовзі опинився біля будинку 18-А. Повірте, братики, серце в мене збуджено затьохкало — тук-тук-тук! Довкола було тихо, зимовий ранок тільки починався, і коли я зайшов до вестибюля, то не побачив нікого, крім отих нагіх мужчін та женщін із «Величі праці». Мене здивувало, братики, те, що картину почистили, — більше не було ані ругатєльств, які вилітали з вуст величних трударів, ані соромітних органів, домальованих до нагіх тєл розбещеними мальчікамі. Дивно було й те, що ліфт працював. Щойно я натис кнопку, він із шурхотом під’їхав, а коли я ввійшов до кабіни, мене просто вразила її чистота.

Я піднявся на десятий поверх і побачив двері до квартири 10-8, які зовсім не змінилися, а коли дістав з кишені ключа, то лапкі в мене затремтіли, аж затіпалися. Однак я впевнено встромив ключа в замок, повернув, відчинив двері, ступив до квартири й уздрів три пари здивованих, навіть переляканих глядєлок, які вп’ялися в мене. Це були те і ем, що саме снідали, а також іще якийсь чєловєк у сорочці й підтяжках — він, братики, сьорбав чай із молоком і жер, плямкаючи, яєчненцію з грінкою, наче в себе вдома. Саме цей незнайомий хрєн і озвався перший:

— Ти хто такий, приятелю? Де взяв ключа? Ану вийди, поки я не розтовк тобі пику. Вийди й постукай. А тоді поясниш, що тобі треба. Та хутчій!

Татусь із матусею стояли, мов заціпеніли. Я побачив, що вони ще не читали газети, а тоді згадав, що її приносять уже після того, як татусь іде на роботу. Аж тут матуся промовила:

— Ох! Ти втік. Чкурнув! Що нам тепер робити? Сюди ж прийде поліція, ох-ох! Невдячний і невиправний хлопчисько, ти нас завжди ганьбиш!

І вона-хто не вірить, хай поцілує мене в гузно-захлипала: «У-ю-юй!» А я став пояснювати, що батько й мати можуть, якщо бажають, подзвонити до Держв’язу. Незнайомий мужік насуплено сидів і дивився на мене так, наче збирався затопити своїм волохатим кулачиськом мені в ліцо. Отож я поцікавився:

— А чи не відповіси тепер мені, брате, ти? Що ти тут робиш і відколи? Мені не сподобався тон, яким ти щойно говорив. Затям собі. А тепер відповідай!

Той мужік був із рабочіх — потворний як смерть, років тридцять-сорок; він тільки роззявив пасть, але не міг вимовити жодного слова. Тоді втрутився татусь:

— Все це дуже несподівано, синку. Ти мав би нас попередити, що прийдеш. Ми гадали, що тебе випустять принаймні років через п’ять-шість. Але це не означає, — додав він якось дуже сумно, — що ми не раді тебе бачити на волі.

— Хто це? — спитав я. — Чому він мовчить? Що тут діється?

— Це Джо, — пояснила мати. — Він тут живе. Наш пожилець. Ох, Боже ж мій, Боже!

— Гей ти! — озвався той Джо. — Я все про тебе чув,