Юрій Володимирович Сорока - Хотин

свою поклажу, що слугувала одночасно й рухомою фортецею їхнім господарям. Велетенське коло, утворене обозом, повільно перевалюючи через пагорби і долини, підібралось упритул до табору Карла Ходкевича. На плечах у козаків міцно сиділа орда Кантемір-мурзи. Татари постійно робили спроби атакувати козаків, але весь час обламували зуби об добре налагоджений мушкетний та гарматний вогонь. Маленькі косоокі вершники то кидались у бій, засипаючи ворога хмарами стріл, то раптом усі разом кидалися назад. Боягузлива тактика кримських людоловів була безсилою проти дисциплінованого козацького війська.

Ходкевич, чия згорблена фігура височіла над валом польського окопу, подав сигнал сурмачеві, і над полем розкотився чистий голос бойової сурми. Польським полкам подавалася команда шикуватися. Поляки щиро раділи прибуттю запорізького війська. Шляхта вітала тих, кого ще зовсім недавно намагалася знищити як військову силу, підім'яти під себе, перетворивши на безправне поспольство буйних степових воїнів.

Сагайдачний, що їхав попереду поряд із генеральним осавулом Ганжою, задоволено позирав на різнобарвну хвилю військового люду, яка вкрила рубці окопів польського табору. Щира радість жовнірів і рейментарів передавалася козакам.

— А таки добряче настрашилися! Сто кіп чортенят їхній матері! Скажи, Тарасе! Любо дивитися, як вони нам радіють, — казав він Ганжі.

— Ще б пак! — озвався Ганжа. — Добре в штани понакладали.

— Що є, то є! Не втруть без нас носа!

— Ой, не втруть!

— А нам на руку.

— Чим?

— А ось тепер крулев'ята й помислять, щоб лицем до козаччини повернутись, а не одним місцем.

Ганжа невпевнено похитав головою. В його очах був вираз недовіри.

— Нема там кому вірити, Конашевичу. Сьогодні ми їм потрібні, тож радіють. А завтра… Пиха лядської шляхти меж не має — біла кістка! Матері їх!..

— Пиха пихою, Тарасе, а життя свого провадить. Сьогодні Осман прийшов. Завтра, дивишся, москалі наваляться. А там і шведи. У Польщі, слава Богу, ворогів вистачає.

— Чи то вже вперше? Тобі не знати?

— Про що ти? — Сагайдачний почув, що у ньому росте невдоволення. Слова Ганжі влучно потрапляли на ті струни його душі, що їм він і сам не міг дати ради. Весь шлях від Варшави він примушував себе вірити обіцянкам короля, але почував, як точить цю впевненість гостра реальність.

— Ти знаєш що! Як Владислав волав про допомогу, коли у Московії смаженим запахло? Сім возів вовни обіцяв, та всі неповні! А що вийшло? Навіть по золотому на козака не дали… Еге-ге!

— Багато ти розумієш! — буркнув невдоволено Сагайдачний. — Це пусті балачки зараз… Наказ військові: віддавати почесті нашим союзникам!

Широке коло козацького табору, на кілька миль розтягнувшись по навколишніх пагорбах, підійшло впритул до польських шанців. Виконуючи чіткі накази старшини, полк за полком розбивав загальний стрій і займав призначене місце на лівому крилі обозів Ходкевича. Крайній полк, як і було домовлено, отаборився на відстані польоту стріли від позицій прусської піхоти, що були вже крайнім рубежем поляків. Далі, витягнувшись широким фронтом, підступали впритул до скелястого берега Дністра. Стрімкий кам'янистий схил, густо порослий кущами, надійно захищав лівий фланг своєю неприступністю.

Над тисячами синьо-зелено-жовто-червоних каптанів, свиток і жупанів розкотисто гриміли величезні литаври-тулумбаси. Встановлені на окремих возах, вони плавно просувалися перед військом і гуркотіли могутнім басом: «Це ми! Привіт! Це ми! Привіт!» І завмирали, щоби за мить знову заговорити міцним, схожим на розкати весняного грому, дрібним стуком. Шість дебелих довбишів біля кожного тулумбаса щосили галамасили важкими довбешками в туго натягнуті волячі шкіри, надсилаючи привітання польському військові. Через хвилину вдарила струменем холостого пострілу гармата. За нею ще й ще… Гуркіт відбивався від стін фортеці у майбутньому тилу й приєднувася до привітань велетенських тулумбасів. Поле заволокло першим димом битви, що наближалася. У відповідь ревонуло, ударило від польских шанців, плюнуло струменями вогнистого салюту й потонуло у реві тисяч горлянок, сурм, сопілок і ріжків. Зашуміло далеким шквалом морських просторів. Прокотилось у десятий раз могутнім «віват» і злилося з широким «слава», об'єднавшись, як потиск рук двох давніх друзів. Тих, що чверть століття тому кидались один на одного над Сулою, а потім десятки разів опинялися по різні сторони барикад. Разом терпіли злигодні московських походів і несамовито рвали один одного серед палаючих церков і костьолів. Зараз цього ніхто не хотів згадувати. Пам'ятали лише добре.

Сагайдачний, оточений почтом із найвищої старшини, під'їхав на гарячому коні до середніх воріт польських окопів. Тут, під гострими палями й жовтим громаддям глиняного валу, що з нього позирали хижі стволи гармат, стояв серед натовпу комісарів, полковників та ротмістрів вбраний у повний рицарський обладунок Ходкевич. На ньому виблискував панцир із видутими догори кулями наплічників, ноги й руки закриті сталевими пластинами, на ногах гостроносі залізні чоботи із золотими острогами. Рука у кільчастій рукавиці владно покладена на верхів'я палаша з тонким гострим лезом. З-під відкритого забрала й білосніжного султана на Сагайдачного позирали усміхнені очі. Якщо ближче придивитися, крізь посмішку проступав холодний звірячий оскал. Під стать рейментарю виблискувало обладунками й дзвеніло зброєю його оточення.

Сагайдачний зліз із коня й оглянув своїх супутників: сині й червоні жупани, дехто у блискучих кольчугах. Шалеві очкури й коштовні шаблі. Укриті курявою з дороги, вони, звичайно, поступалися блискучому лицарству, але (і це Сагайдачний відзначив із гордістю) було у їхньому вигляді й те, чого не могли дати французькі й німецькі бойові обладунки — мовчазна мужність, прихована сила й безмежна самоповага. Поряд з такими людьми не доводилося почуватися як бідному родичу навіть серед табору коронного гетьмана.

Козацькі полки вишикувалися, завмерши у строю. Мовчки спостерігали, як Сагайдачний простягнув руку польському гетьманові. Ходкевич, ледь схиливши голову, потиснув козакові руку. Над полками загриміли чергові вітання.

Якусь мить мовчки дивились один на одного, потім Ходкевич першим почав розмову:

— Нехай прибуде милість фортуни зі славним козацьким гетьманом! — на обличчі Яна Карла була та ж прозора посмшіка. — Довгих років життя та славних перемог на полях Марса, мій друже. Сподіваюсь, у наших спільників справи йдуть добре?

— Як бачите, — відповів Сагайдачний. — Я вже віддав наказ відкопувати шанці.

Ходкевич вдоволено розвів руками.

— Я завжди знав: якщо пан Сагайдачний іде під гетьманським бунчуком, військо займе позиції вчасно.

Сагайдачний озирнувся. Ніякого бунчука поряд не було. Ходкевич явно загравав.

— Пан воєвода віденський дуже люб'язний, але він випереджує події. Я ще не гетьман.

— На чолі війська все ще Бородавка?

— Ні.

— Тоді я не розумію вас!

— Бородавка заарештований мною до рішення Ради.

— О! Ну що ви! Хіба ми можемо мати сумнів у тому, що булава потрапить у ті руки, що їм повинна належати по праву? Козаки, безумовно, віддадуть перевагу вам. Pereat mundus,