Ірен Віталіївна Роздобудько - Перейти темряву

ноги — колючий мороз підіймається вище й вище, зсередини вкриває кригою все тіло, яке одразу німіє, затікає, дерев’яніє, як при судомах.

Навіть тоді, коли вона почула цей шепіт уперше, їй не було так моторошно. Тоді вона ще не могла ідентифікувати його з чиєюсь конкретною постаттю. Вона пригадала, як їй здалося, що голос існує лише в рурці, а якщо й належить комусь, то цей «хтось» — не людського походження.

Відверто кажучи, глибоко в душі, на рівні підсвідомості, вона мріяла, аби вся ця історія була лише грою її уяви. Надто пронизливим і моторошним був той шепіт, надто жорстоким…

Марта з огидою сунула слухавку в кишеню джинсів. Зараз вона мріяла лише про одне — швидше б Дмитро вийшов із ванної, обійняв її, одним рухом зняв би з неї це тремтіння, яке вона ніяк не могла зупинити.

Марта вийшла в коридор и припала вухом до дверей.

У такій позі її й застав здивований Дмитро. Він вийшов у коридор із ванної кімнати — свіжий і теж одягнений, ніби вони збиралися на прогулянку.

— Маленька… — почав говорити з якимсь винуватим, але від того ще більш зворушливим виглядом, адже його вологе волосся вкрилося підступними дитячими кучерями.

Марта, не відліплюючи вуха від дверей, притулила палець до вуст: «Тс-с-с…», адже цієї миті досить чітко почула ворушіння на сходовому майданчику.

Він завмер і запитав одними вустами: «Що трапилося?»

— Він тут… — прошепотіла Марта, — за дверима…

Уявила, як рука Сергія тягнеться до дзвінка.

Але поки він не пролунав, треба діяти! Випередити, не дати надягти звичну маску, захопити зненацька — у тому моторошному шепоті, у тих погрозах і в тій інтонації, під якою він приховував свою справжню сутність. І коханий має це побачити на власні очі і почути власними вухами! Інакше — не повірить.

А розповідати всю пригоду з телефоном вже не має часу.

Потім.

Усе потім! Коли закінчиться ця «мить темряви» і вони перенесуться на її протилежний бік.

Марта ще раз приклала палець до вуст і рішуче вийняла з кишені фіолетову слухавку.

* * *

…Усе трапляється водночас!

Сергій і ті, хто стоять за його спиною, на мить завмирають. По обох сторонах дверей западає нестерпна тиша.

Сергій тягнеться рукою до дзвінка…

Марта, все ще тримаючи палець біля вуст, лізе в кишеню джинсів…

Сергій натискає кнопку…

Марта витягає з кишені фіолетову слухавку й теж натискає на виклик…

Дмитро робить крок уперед.

Марта зводить на нього очі і встигає посміхнутися йому.

…І чує, як у його кишені лунає знайома мелодія. Тривожна, неземна… Адажіо Альбіноні.

А потім настає темрява.

Суцільна темрява…

Сім днів по тому

…Марта навіть не могла сказати, скільки це триває — рік, два, вічність? Вона лише пам’ятає свій крик і удар у двері, а далі — ця нескінченна темрява.

Можливо, це через те, що її повіки щільно заплющені?

Але Марта боїться розплющувати очі — не хоче, нічого не хоче бачити. Не хоче бачити світла.

Очі болять.

Болить голова. Ніби в лещатах. І дихати важко.

Але Марта не хоче знати, що з нею, де вона і чому так тисне у скронях, головне — не розплющувати очей.

Просто лежати.

Не думати.

Не згадувати.

Бачити лише темряву.

Нічого не бачити…

Плавати в мороку і ні про що не знати, не допускати до мозку нічого, крім темряви. Навіть якщо її закопано живцем, навіть якщо це — летаргійний сон, клінічна смерть, кома, параліч — байдуже, вона не хоче нічого знати, відчувати і бачити.

Їй достатньо видіння, закарбованого райдужною оболонкою, — так, як це буває в останньому погляді небіжчика: обличчя того, до кого вона посміхається, здригається, наче відображене у воді чи в кривому дзеркалі, рот перетворюється на чорне провалля, очі ледь не вивалюються з орбіт, наливаються кров’ю. Все це відбувається під музику, що грає з його кишені. Під витончене адажіо Альбіноні, яким вона «диригує» одним натиском кнопки виклику…

Це триває мить.

Далі настає темрява.

— Вона прийшла до тями? — чує Марта голоси над собою.

— Здається, так… Але її зараз краще не турбувати.

— А що показали аналізи?

— Струс мозку. Але обійшлося без крововиливу. Якби такий удар прийшовся на скроню…

— Чим її вдарили?

- Її не били. Просто різко підвищився цукор у крові — таке буває від сильного стресу, і вона знепритомніла. А падаючи, вдарилась головою об щось тверде.

— У неї діабет?

— Не думаю. Це не обов’язково у таких випадках. Просто якийсь час варто постежити за харчуванням. А ви — чоловік?

— М-м-м… Вона нас чує, як ви гадаєте?

— Вже мусить чути, якщо не спить.

— А чому ж у неї майже весь час очі заплющені? Це нормально? Це не кома?

— Юначе, хто тут лікар — ви чи я? З нею все гаразд.

— Тоді я ще посиджу.

— Як хочете…

Марта чує кроки, що віддаляються. Поруч залишається лише чиєсь дихання.

Якщо вона відкриє очі, воно поглине, спопелить її.

Марті добре плавати в темряві, вона нескінченна…

— Марто… Марто… — лунає над нею вкрадливий шепіт, — Марто, ти мене чуєш? Прокидайся…

Марта рухається, стискає в кулаці край ковдри, ніби хоче знайти кнопку і відключити цей шепіт. Чиясь долоня лягає на її руку, припиняє цей судомний рух.

— Марто…

Повіки тремтять, не слухаються її волі. Під ледь помітну щілинку пробивається різнобарвне болюче світло — помаранчеві інтеграли, сині точки, зелені зигзаги. Крізь них Марта бачить, як над нею схиляється чорний силует…

Проступає обличчя: три чорних провалля — очі, рот…

Схиляється нижче.

Марті хочеться кричати, битися, відштовхнути. Але сил немає. Вона лише стогне. Обличчя коливається, як тоді, в останню мить перед темрявою. Але вже настало світло — і нікуди від цього не дінешся.

Оманливе світло.

Обличчя схиляється ще нижче — ні, це не те обличчя, міркує Марта. Не те. Інше. Кутики очей опущені донизу.

Дивні очі. «Египетські»…

Дивляться лагідно, схвильовано.

— Марто…

Обличчя, нарешті, припиняє коливатися — чи то її зір поволі фокусується, очі звикають до світла?

— Це я, Сергій…

Тепер Марта впізнає його.

— Все буде добре, — каже він.

Марта розліплює вуста, але вони склеєні, мов намазані медом. І слова губляться, виходять з них, як повітря з дірявого дитячого м’ячика:

— Де… я?… Що… сталося?…

— В лікарні, - квапиться розповісти він, доки вона знову не відійшла в темряву. — Це був удар. Просто сильний удар. — Сергій вагається і додає: — Ти втратила свідомість, впала і вдарилась головою.

— Що… з ним?

— Я не встиг… Він… —