Ірен Віталіївна Роздобудько - Перейти темряву

…В квартирі розривався телефон. Не зачинивши за собою двері, Марта вбігла до кімнати і встигла вхопити слухавку.

— Де ти? — почула схвильований голос Дмитра. — Я телефоную вже годину! З тобою все гаразд?

— Так, так, коханий, — поквапилася заспокоїти його Марта.

— Слава богу! — з полегшенням зітхнув він. — Завтра ж куплю тобі мобілку!

— Ти ж знаєш, що я не люблю техніки!

— Не сперечайся, маленька, сама зрозумієш, як це зручно. До того ж, я божеволію, коли не знаю де ти, що з тобою! Певно, я кретин… Я кохаю, кохаю, кохаю тебе, маленька… Я скоро буду!

Вона хотіла відповісти, але він, сповнений почуттів, відключився.

* * *

…Рожеві сутінки проникають за рожеві фіранки, нещодавно куплені Мартою. Кімната ніби засипана трояндовими пелюстками. В ній багато чого змінилося. Навіть з найдальших кутків вивітрився дух безнадії, додалися вазони, в яких тепер завжди стоять квіти — щойно вони починають тліти, як на їхньому місці з’являлися живіші: Дмитро не терпить вигляду навіть трохи прив’ялих пелюсток.

Квіти носить оберемками.

І Марта весь час перебуває в солодкій залежності від дивовижного запаху троянд, лілей, хризантем.

Вона лежить, обставлена квітами навіть сьогодні, напередодні від’їзду, і шкодує, що вранці всю цю красу треба буде викинути.

Але нині — їхній вечір, вони стануть свідками домашніх клопотів, збирань, нічного шепотіння, вранішнього кавування — такого простого і буденного життя. Від якого у Марти теплішає на серці. Особливо коли чує, як у ванній ллється вода.

Вона вже звикла, що Дмитро любить годинами хлюпатись у ванній, і це теж зворушує її. Він виходить звідти, мов немовля — для неї він пахне полуницею і молоком. Коли вона якось сказала про це, Дмитро розсміявся, зауважив, що люди дійсно знаходять одне одного за запахами — на тваринному, чуттєвому, рівні. Так, як він знайшов її, адже вона тієї миті, коли він наблизився, — теж пахла ягодами й медом.

Поки біжить вода, у Марти є час.

Вона встає з ліжка, риється в шухляді, знаходить фіолетову слухавку і крихітну пластинку, яку ледь не викинула у вікно того вже віддаленого першого дня своєї дивної відпустки. Це треба зробити зараз, до від’їзду.

Марта старанно вставляє карту пам’яті, натискає кнопку, вводить чотири одиниці — усе, як сказала Тетяна, з якою вона завуальовано проконсультувалася ще годину тому.

«Річдок» — готовий! Черга за тим, аби докласти до історії, яку Дмитро вже знає, ще й цю — зі знайденою слухавкою…

Марта кладе симпатичну дрібничку під подушку.

І чує, як на тумбочці біля ліжка озивається телефон…

* * *

— Я тебе погано чую… Що це шумить?

— Все йде за планом…

— Сумніваюся… Він заходив уже двічі!

— Не хвилюйся. Я його вирахував. Не пізніше ніж завтра вранці він уже нікого не потурбує. Особливо тебе. Ти — моє життя…

— А що то за звуки? Ти на вулиці?

— Це — вода…

— Що трапилось?! Кажи чесно! Кажи! Де ти? Ти відмиваєшся?

— Не хвилюйся, я — чистий…

* * *

— Марта?

На краще годі було сподіватися! Певно, є в світі телепатія. Або ж він просто помітив її перед своїм будинком і ось увечері озвався сам. Ніби відчув, що запахло смаженим. Вона відповіла якомога приязніше:

— Так, Сергію, це я.

— Дякую, що не кинули трубку, — сказав він зі своєю звичною іронією. — Ви, нарешті, здається, згодні поговорити? Чудово. У мене приголомшливі новини! Я…

— Так, згодна, — увірвала його Марта, — але не по телефону.

— Так, ви маєте рацію, — поквапливо підтримав він. — Зараз о пів на дев’яту… Чи не буде запізно зустрітися?

— Буде, — спокійно й суворо відповіла вона, ледь стримуючи радість: усе складається майже так, як вона того хотіла.

Але треба ж витримати марку, не виказати ані особливої зацікавленості, ані хвилювання. Потягнути паузу, як кажуть актори.

— Але справа важлива! — прийшов у відчай співрозмовник. — Вона стосується не лише мене але й вас…

Звісно, подумала Марта, — і мене, і твоєї нещасної жінки, і тебе самого…

— Що ж ви пропонуєте? — майстерно повела бесіду далі.

— Ну… Я можу під’їхати… — стримано відповів Сергій. — Запевняю, вам буде цікаво. Впустите?

Марта знову витримала паузу.

— Добре, — відповіла ніби спроквола, але радіючи такому повороту подій. — Добре. Записуйте адресу. — І не втрималась від запитання: — Сподіваюся, ви будете сам?

— Сам? Звісно сам… — промимрив він і чемно додав: — А ви? Я не поламаю ваші плани на вечір?

— Ну що ви! — якомога приязніше відповіла вона, відчуваючи себе справжньою актрисою. — У мене жодних планів. Приїжджайте.

Вона поклала слухавку й скочила з ліжка — треба вдягнутися й бути готовою до всього. Можливо, зателефонувати до міліції. Але Марта одразу відкинула цю думку — ніхто не буде займатися химерною сімейною історією.

До того ж, Зоя знайшлася. Тоді про що вона збирається повідомити? Невдовзі вийде Дмитро і вона все йому розповість — це найкраще звільнення від усієї цієї маячні. Марта уявила, як здивується коханий, побачивши її повністю готовою «до бою» — у джинсах.

Вона прикрила розстелене ліжко ковдрою й лягла поверх, засунувши руку під подушку. Туди, де лежала фіолетова слухавка — і так, ніби це був револьвер.

* * *

Вона не сама, і тому їй не страшно, думає Марта, погладжуючи пальцями приємно гладеньку поверхню крихітної слухавки.

І раптом у неї виникає нова ідея: а якщо — натиснути на той «вхідний»? Просто зараз? Що буде? Чи отримає відповідь?

І, до речі, має її отримати! Адже якщо на тому кінці ніхто не відповість — це буде означати повний провал сьогоднішньої «операції». А приїзд Сергія втратить сенс. Звісно! Як вона раніше про це не подумала?!

Марта дістає слухавку. І на мить у неї перехоплює дихання — їй категорично не хочеться телефонувати. А якщо бути відвертою із собою: їй просто страшно при одній згадці про голос і погрози. Але ж вона тепер не сама, запевняє себе Марта і натискає на кнопку…

«Ну, ну, ну…» — подумки проказує вона, слухаючи рингтони, і відчуває, що її тіло здригається від хвилювання. Вона не одразу розуміє, що їй відповідають, адже сигнал переходить у якийсь монотонний, швидше за все — вуличний — гул. А на тлі цього монотонного звуку вона чує стишений, але досить чіткий, шепіт: «Ти таки знайшлася… Слухняна дівчинка — пожаліла матір?… Це добре…

Отже… Я чекатиму на тебе за годину на нашому місці… І не думай більше жартувати зі мною…»

Лунають гудки.

Марта відчуває, як у неї холодіють