Франц Кафка - Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

мого рекомендаційного листа і знає, що я не фахівець з методів судочинства. Якби мені й довелося висловлювати свою думку, то це була б думка приватної особи, анітрохи не вагоміша за думку будь-кого іншого, в кожному разі вона мала б куди меншу вагу, ніж думка самого коменданта, наділеного в цій виправній колонії, як мені здається, дуже широкими правами. Коли вже його думка про ваш метод судочинства справді така непохитна, як ви гадаєте, то, боюся, цьому методу настав, звичайно, кінець і без мого скромного сприяння.

Чи вже збагнув це офіцер? Ні, ще не збагнув. Він рвучко крутнув головою, коротко озирнувся на засудженого й солдата, які, здригнувшись, відсахнулися від рису, ступив упритул до мандрівника й, дивлячись йому не в очі, кудись на піджак, тихіше, ніж говорив досі, промовив:

— Ви не знаєте нашого коменданта, ви сприймаєте його й усіх нас — даруйте вже за такі слова — до певної міри простодушно; ваш авторитет, повірте мені, важко переоцінити. Адже я був просто щасливий, коли почув, що ви будете присутні на виконанні вироку самі. Таке розпорядження коменданта мало завдати мені удару, але тепер я оберну його собі на вигоду. Поки я давав вам пояснення, вашу увагу не відвертали ні брехливі нашіптування, ні зневажливі погляди, яких навряд чи пощастило б уникнути, якби на виконання вироку зібралася велика юрба; ви бачили машину й маєте намір подивитися страту. Ваша думка вже, звісно, склалася; якщо певні сумніви у вас іще й лишилися, то картина страти їх розвіє. Тож тепер я звертаюся до вас із проханням: допоможіть мені в моїй боротьбі з комендантом!

Говорити далі мандрівник йому не дав.

— Як же я вам допоможу?! — вигукнув він. — Це просто неможливо. Я не маю змоги ані підтримати вас, ані зашкодити вам.

— Ви маєте таку змогу, — відповів офіцер.

Мандрівник не без остраху завважив, що офіцер стис кулаки.

— Таку змогу ви маєте, — ще наполегливіше повторив офіцер. — У мене є план, і він повинен удатися. Ви гадаєте, що вашого авторитету не досить. А я знаю, що його досить. Та навіть якщо припустити, що ви маєте рацію, то хіба не варто задля збереження такого методу судочинства спробувати будь-які, можливо, навіть недостатні засоби? Тож вислухайте мій план. Задля його здійснення треба насамперед, щоб ви сьогодні в колонії висловлювалися про цей метод якомога стриманіше. Якщо вас не спитають напрямець, не висловлюйтесь узагалі, в жодному разі; а висловлюватись ви повинні коротко й непевно; нехай бачать, що розмовляти про це вам нелегко, що ви прикро вражені, що якби вам довелося говорити відверто, то ви не стрималися б і просто вибухнули б прокляттями. Я не вимагаю, щоб ви брехали, аж ніяк; ви повинні лише коротко відповідати: «Так, я був свідком виконання вироку» або: «Так, я вислухав усі пояснення». Тільки це, більш нічого. Адже для прикрого враження, яке мають помічати у вас усі, вам приводів досить, хоча й інших, ніж комендантові. Він, звісно, витлумачить ваші відповіді зовсім не так, по-своєму. На це мій план і розрахований. Завтра в комендатурі під орудою коменданта відбудеться велика нарада за участю всіх високих чиновників управління. Комендант уміє, звичайно, влаштовувати з таких нарад видовиська. Там поставили навіть галерею, яку щоразу заповнюють глядачі. Я теж змушений брати участь у таких нарадах, хоч у мене там усі нутрощі вивертає. Вас, певна річ, запросять також, у будь-якому разі, а якщо сьогодні ви поводитиметесь відповідно до мого плану, то не лише запросять, а й настійливо попросять прийти. Але якщо вас з якої-небудь незбагненної причини не запросять, то вам доведеться зажадати запрошення самому; в тому, що тоді ви його дістанете, можна не сумніватися. Одне слово, завтра ви сидітимете з паніями в комендантській ложі. І комендант час від часу поглядатиме вгору, щоб переконатися, що ви таки є. Після всіляких дріб’язкових, смішних, розрахованих лише на публіку питань — переважно це будівельні роботи в порту, щоразу ті самі будівельні роботи в порту! — мова зайде й про судочинство. Якщо комендант такої ініціативи не виявить чи зволікатиме з нею, то я подбаю про це сам. Я встану й доповім про сьогоднішнє виконання вироку. Дуже коротко, просто доповім, і все. Щоправда, доповідати про це там не заведено, але я все ж таки доповім. Комендант подякує мені, як завжди, з привітною усмішкою і не стримається, щоб цією слушною нагодою відразу й скористатись. «Щойно ми вислухали доповідь, — почне він так або приблизно так, — про виконання вироку. Зі свого боку, я хотів би лишень додати, що свідком саме цієї страти став великий дослідник, що, як усі ви знаєте, своїм візитом виявив нашій колонії надзвичайно високу честь. З огляду на його присутність тут сьогоднішнє наше засідання також набуває особливого значення. То чи не поцікавитися нам у цього великого дослідника, якої він думки про саму страту за давнім звичаєм, а також про метод судочинства, що передує страті?» Усі, звісно, схвально плескають у долоні, і я — найгучніше. Комендант уклоняється вам і каже: «Тоді я від імені всіх присутніх звертаюся до вас із таким питанням». І ось ви підходите до парапету. Руки покладіть так, щоб їх усі бачили, а то панії схоплять їх і почнуть гратися пальцями… Нарешті ваше слово. Не знаю, як я переживу ці напружені години, що доти лишилися. Не обмежуйте себе у своєму виступі нічим, кажіть правду на повен голос, перехиліться через парапет і прокричіть — атож, прокричіть свою думку, свою непохитну думку комендантові просто в очі. Та, може, ви цього не хочете, може, не така у вас вдача, може, у вас на батьківщині в такій ситуації поводяться інакше? Це теж резонно, цього теж цілком досить; не вставайте взагалі, скажіть лише кілька слів, промовте їх навіть пошепки, щоб почули хіба що чиновники, які сидітимуть унизу під вами, досить і цього; навіть не треба згадувати про те, що при виконанні вироку не було глядачів, що скреготало колесо, що порвався пасок і про повсть, від якої зводить на блювоту; ні, все це я беру на себе, й повірте: якщо після мого виступу він не вискочить із зали, то мої слова все ж таки поставлять його навколішки, і йому доведеться сказати про колишнього коменданта: «Я схиляю перед ним голову…» Такий мій план. Чи згодні ви допомогти мені здійснити його? Ну, звісно, згодні, ба більше, зробити це — ваш обов’язок!

Офіцер схопив мандрівника за обидві руки й,