Стівен Кінг - Країна розваг

— Що ж, добре. Перш ніж поїхати, введи Бренду в курс справи. Вона підготує всі необхідні документи, щоб ти їх заповнив… — Не встиг він договорити, як його рот розтулився і він широко позіхнув, показуючи кінські зуби. — Пробач, синку. Важкий був день, я втомився. Усе літо було важке.

— Дякую, містере Істербрук.

Він заперечно помахав рукою.

— Завжди, будь ласка. Певен, ти будеш чудовим здобутком. Але якщо ти це зробиш без згоди батька, то дуже мене цим засмутиш. Коли виходитимеш, зачини, будь ласка, двері.

Я намагався не помічати, як насупилася Бренда, шукаючи в шафках потрібні анкети, обов’язкові для постійного працевлаштування в корпорації «Джойленд». Проте це було марно, бо її несхвалення я однаково відчував. Я згорнув папірці, запхав їх у задню кишеню джинсів і вийшов.

За рядом донікерів у глибині заднього подвір’я росла невеличка діброва евкаліптів. Зайшовши під дерева, я сів, сперся спиною на одне з них і відкрив конверт, який вручила мені Мадам Фортуна. Записка була короткою і посутньою:

Ти збираєшся до містера Істербрука, спитати, чи можна тобі лишитися в парку після Дня праці. Ти знаєш, що він не відмовиться задовольнити твоє прохання.

Вона мала рацію: я хотів знати, чи вона шарлатанка. І ось у мене в руках була її відповідь. І так, я вже визначився з тим, що відбуватиметься в житті Девіна Джонса найближчим часом. Щодо цього вона теж не помилялася.

Але в записці був ще один рядок.

Ти врятував ту дівчинку, але хлопчику мій! Усіх тобі не врятувати.

* * *

Коли я сказав татові, що не повернуся в УНГ, що мені потрібен рік академічної відпустки і я планую провести її в «Джойленді», на тому кінці дроту в південній частині Мену запала довга мовчанка. Я думав, що він накричить на мене, але цього не сталося. Голос у нього був втомлений.

— Це через ту дівчину?

Майже два місяці тому я сказав йому, що ми з Венді «беремо тайм-аут», але тато все зрозумів правильно. Відтоді він ні разу за всі наші щотижневі розмови не згадав її імені. Тепер вона була лише та дівчина. Після того як він назвав її так перші кілька разів, я спробував віджартуватися і спитав, чи не має він на увазі, що я зустрічаюся з Марло Томас[38]. Його це не розвеселило. Спроби я не повторив.

— Частково через Венді, — зізнався я, — але не повністю. Мені просто потрібно перепочити. Відновити дихання. А тут мені подобається.

Тато зітхнув.

— Може, й правда. Тобі потрібен відпочинок. Принаймні ти працюватимеш, а не їздитимеш автостопом по Європі, як дочка Дьюї Мішо. Чотирнадцять місяців у хостелах! Чотирнадцять, і ще кінця-краю не видно! О боги! Вона, мабуть, вернеться зі стригучим лишаєм і булкою в пічці!

— Ну… Я спробую уникнути обох цих нещасть. Якщо буду досить обережним.

— Краще уникай ураганів. Кажуть, цієї осені їх буде багато.

— Тату, ти точно не проти?

— А що? Невже ти хочеш, щоб я заперечував? Спробував тебе відговорити? Якщо хочеш, то я можу тебе підтримати. І знаю, що б сказала твоя мати: «Якщо він досить дорослий, що може купувати собі законно випивку, то вирішувати, яким бути його життю, може й поготів».

Я всміхнувся.

— Ага. На неї це схоже.

— Що ж до мене, я не хочу, щоб ти повертався в університет, якщо там ти тільки те й робитимеш, що страждатимеш через ту дівчину і геть з’їдеш у навчанні. Якщо фарбувати атракціони й ремонтувати ятки допоможе тобі викинути її з голови й серця, то це, мабуть, добре. Але що ж буде з твоєю стипендією і позикою на навчання, якщо повернутися ти хочеш восени сімдесят четвертого?

— З цим проблем не буде. У мене середній бал три і два — це доволі переконливо.

— Та дівчина… — тоном безмежного презирства промовив батько, і ми змінили тему.

* * *

Тато не помилявся — я все ще був засмучений і пригнічений через те, як усе вийшло з Венді, — але вже почав непростий шлях (мандрівку, як кажуть нині в групах самодопомоги) від заперечення до прийняття. До справжнього душевного спокою було ще як до неба пішки, проте я більше не вважав (як тоді, у ті довгі болісні дні та ночі в червні), що душевного спокою мені вже не бачити ніколи.

Рішення лишитися в «Джойленді» було пов’язане з іншими речами, з якими я не міг навіть почати розбиратися, бо вони були абияк звалені в неохайну купу й перев’язані грубою мотузкою інтуїції. Серед них була Голлі Стенсфілд. Також був Бредлі Істербрук, який ще на початку літа казав: «Ми продаємо веселощі». Ще були звуки нічого океану і тихий спів сильного прибережного вітру в каркасі «Колеса Кароліни». І прохолодні тунелі під парком теж там були. І говірка — таємна мова, яку більшість зелених забудуть ще до різдвяних канікул. Але я не хотів її забувати, надто цікавою і багатою вона була. Я відчував, що «Джойленд» має для мене ще кілька сюрпризів. Не знав, яких саме, просто думав, що отримаю… ще щось.

Та основна причина (дивно: я й так і сяк крутив свої спогади з того періоду, щоб пересвідчитися, що вони справжні, і начебто такими вони й були) крилася в тому, що наш Фома Невіруючий побачив примару Лінди Ґрей. І це змінило його, потроху, але суттєво. Хоча навряд чи Том хотів змінюватися (по-моєму, він був цілком собою задоволений). А от я хотів.

А ще мені хотілося її побачити.

* * *

Протягом другої половини серпня дехто зі старожилів (Батя Аллен перший і Дотті Лассен друга) часто казали мені: «Молися, щоб у День праці пішов дощ». Дощу не було, і вже в другій половині суботнього дня я зрозумів, що вони мали на увазі. Ховрашки зчинили масове повернення, то було їхнє останнє перед закриттям сезону тріумфальне нашестя, і «Джойленд» був нахняблений — яблуку ніде впасти. Погіршувало ситуацію те, що половина сезонних працівників на той час уже роз’їхалися по своїх університетах. Тож ті, що залишилися, мусили бігати з висолопленими язиками, як собаки.

Та дехто з нас працював не лише як собака, а собакою. Одним собакою зокрема. Більшу частину того святкового вікенду я бачив крізь сітчасті очі веселого песика Гові.