Христина Лукащук - Курва

хотіла їсти, але чи могла знехтувати нагодою побачити Олега? Ні.

Та ж вулиця. Той же готель «Купава». Порожньо. Відвідувачів нема. Враження, що викупив ресторан умисно для того, аби побути вдвох, щоб ніхто не заважав насолоджуватися близькістю. Своєрідне відчуття: лише за декілька хвилин із велелюдного центру потрапити в абсолютно іншу атмосферу, де час сповільнює свій плин і тече густо і солодко, наче свіжозібраний мед. Мимоволі потрапляєш під дію тих лінивих і млосних хвилин, забуваєш, що за скляними дверима інше життя, інший ритм.

– Не міг заснути. Думав про тебе.

– Я також…

– Про що саме ти думала?

Нахиляється близько-близько, і я чую його запах. Він просочується в мене, заповнює кожну щілинку, кожну виїмку і зморшку. Розумію, що не потребую більше нічого у світі, крім як дихати і вдихати його…

– Не скажу.

Надіялася, що не зауважить жоржин, які розцвіли на обличчі.

– Можливо, ми думали про одне і те ж? – пробує витягти з мене очевидне.

Я не піддаюся. Мені страшенно хочеться, аби він зізнався першим.

– А ти… ти про що думав? – неввічливо відповідаю запитанням на запитання.

– Думав про тебе і про дружину. Про те, що рано чи пізно доведеться про все розповісти. Думав про те, що вона стала мені близькою більше, ніж до цього часу мислив. Також про те, що не хотів би її ранити. Вона того не вартує. Вона хороша…

Ого. Я виявилася не готовою до такого монологу. Усе, що завгодно, тільки не сповідь. У нас іще навіть не було близькості. Ми навіть не переспали одне із одним, а я вже посвячена у всі інтимні подробиці їхнього спільного життя. Хіба так виглядає романтика? Ні, це геть не схоже на те, що відчувала вчора я. Його слова наче викидають мене на берег могутньою хвилею. Я не хочу на берег. Хочу в море, хочу до води. Хочу гойдатися до запаморочення на хвилях чуттєвості, хочу насолоди, тепла, ніжності, відчуття захистку, хочу… Буквально мить – і я таки оговтуюся. Його запах – такий рідний, збудливий, зболілий – тримає мене поруч, мов прирученого цуцика на мотузку, який, попри те, що господар його насварив, усе одно виляє хвостиком і віддано заглядає в очі…

– А без цього не можна?

– Ні.

– А може, зробимо вигляд, що нас не існує, що це така випадковість, яка буде тривати рівно стільки, скільки буде…

– …і ніхто не робитиме спроби її продовжити, якщо вона минеться?

– Умгу.

– Не можна.

– Але ж чому? Від цього ніхто не постраждає. Твоя дружина й не знатиме, що я є у тебе, он скільки сімей так живе… Я… я так мало проситиму…

– Знаю. Але інші мене не цікавлять. Я себе знаю. Я так не зможу, не дам собі ради. Нащо я тобі такий… безпорадний? – усміхнувся. Гірко.

А мені наче хто шаблюку встромив у самісіньке черево. Аж по саме руків’я. Ще й обернув навколо осі для певності. У реальності я мала б захитатися й упасти замертво на стіл, та не впала. Намагалася врятувати себе, що незворотно йшла на дно з отим ледве знайомим чоловіком, з яким навіть близькості не було.

– Думаєш, дасться щось зробити?

Не вірю, але все ж питаю, бо ж усяке в житті буває.

– Ні. Не дасться.

Буває, але, мабуть, не зі мною.

– Тоді що?

– У нас лише два варіанти. Й обидва погані, – всміхнувся. Гірко.

А мені наче хтось іще раз обернув шаблюку. Навколо осі.

Навіть не питаю. Мовчки дивлюся на нього і не знаю, чого хочу насправді: аби сказав про те, що думає, чи воліла б ніколи про це не знати.

– Перший – це… розійтися, так і не зійшовшись. А інший – ступити на стежку болю обом свідомо… – таки сказав.

Мабуть, геть усі нутрощі намотані на шаблюку, бо не відчуваю нічого, крім пустки. Який гул. І… холодно. Я й сама про все знала. Знала ще вчора, як довіз мене до будинку, та ні, ще раніше, тільки-но відчула його руку на талії…

Коли таке бачила в кіно, то дивувалася мужності героїв, які, так і не спізнавши одне одного, старіли поряд з іншими і помирали, сховавши на грудях отой нерозквітлий паросток любові. Пам’ятаю, питала себе: а як би вчинила я? Як мав повестися той, через кого втрачений сон і кому насправді належить душа? Не знала, що життя дасть можливість спробувати…

– І що ти вибрав?

Це я так бовкнула. Хотіла пожартувати. Але з того, як заціпенів, як ураз загострилися його риси, як зчужів умить погляд, збагнула – він таки зробив вибір.

– Ти ж вибрав? – підсвідомо атакувала я, намагалася заперечити очевидне.

– Перший, – відповів він швидше, аніж я встигла будь-що подумати.

Усе. Відтяв одним ударом мотузку, яка нас єднала. Наче альпініст, що одним вправним порухом руки позбувається свого товариша, бо таким чином рятує собі життя і це єдиний правильний варіант. Та чи й справді рятує? Бо чи можна після всього, що сталося, назвати подальше існування життям? І чи такий це правильний варіант? У ту мить – можливо… А далі? Що ж далі, після того, як повертаєшся до нормального життя… Життя, у якому одна-єдина думка про товариша, якого довелося залишити в білій крижаній пустелі. Ні, таки довелося. Не було жодних шансів, це довели всі експерти, усі спеціалісти з усіх можливих дисциплін. Не було жодного іншого виходу, бо друг, висячи на тобі, або переломив би тобі хребет своєю вагою, або перерізав би тебе навпіл… таке трапляється… часто…

– Я згодна.

Чи може друг, який залишається в ущелині сам на сам із вічністю, усвідомлюючи неминучість і безповоротність прийнятого рішення, бути незгодним? Можливо, за схожих обставин він би й сам вчинив точно так само. Він же сам кричав до товариша, що висів над ним, аби той не зволікав, аби тяв мотузок, аби…

– Я знав, що ти так скажеш.

– Справді?

Мені було байдуже, що він знав і звідки. Від цієї миті мені було байдуже геть усе. Але я не вміла бути іншою. Не вміла просто стати і піти. Бо що? Бо так не виховано? А відрізати мотузку виховано? А привабити, приручити і прогнати виховано?

– Так. Я знав, що ти не будеш проти.

– Знав, що не влаштовуватиму істерики?

– Так. – На мить завагався, але сказав: – Моя дружина така ж.

– Ти нас порівнюєш?

– Так.

– Досі?

– Так.

– Але ж ти прийняв рішення…

– Ми.

– Що ми?

– Ми прийняли рішення.

– А-а-а.

– Юлько, привіт! Давай зустрінемось,