Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— Істинно! — гаряче підтримав господар. — Не інакше, як через вас говорить Провидіння…

Мандрівник раптом зиркнув на нього крижаним поглядом, аж той ледь не вдавився останнім словом. Навіть Казимирові стало не по собі.

— Мовчи, — зверхньо кинув подорожній, і в голосі його почулася якась зачаєна жорстокість, — бо інакше на зворотному шляху я власноруч переріжу твою свинячу горлянку….

Той злякано прилип до стіни, трусячись, як у лихоманці. Загроза здалося йому такою близькою, що він аж сахнувся.

Та враз мандрівник знову лагідно усміхнувся і вклонився, додавши на ходу:

— Лиш тільки гора з горою не сходиться… Гадаю, ще зустрінемось.

Темрява сховала його водномить, загорнувши своїм чорним задушливим запиналом.

Певний час ті двоє, що лишилися, мовчки дивились йому вслід, хоча бачили перед собою тільки темну завісу. Обидва зосталися, придавлені якимось дивним гнітючим враженням від цієї розмови.

— Прибери цей непотріб геть! — гидливо кивнув Казимир на трупи.

Коли господар упорався, він замкнув двері і, розлігшись на ліжку, миттю провалився в безодню сну.

Надворі було досить прохолодно. Так завжди буває у серпні, навіть якщо день перед тим видався спекотний. Відчувалось, що близько осінь…

Вдихати опівнічне повітря можна, лишень заплющивши від насолоди очі. Удень сотні селянських рук невтомно працювали серпами і косами, отож стиглими пахощами жнив наповнилося все довкола.

Для Ореста, проте, не існувало нічого, окрім русявої звабниці. Щойно опинившись на вулиці, вона гаряче до нього притиснулась.

— От бачиш, хіба тут не ліпше? — прошепотіла жінка.

— Ліпше… — не тямився Орест.

Свіже повітря трохи прогнало хміль з його голови, та, як і раніше, над усе йому закортіло насолодитись її вродою. Він намацав пругкі стегна, охопив стан і, тремтячи від збудження, поклав долоні на розкішні груди. Вони легенько й ритмічно здималися, тиснучи двома ягідками терну. Захотілося припасти до них вустами, впитися до нестями…

— Зажди…

Вона владно вхопила його за підборіддя, мов коня, якого збиралась загнуздати. Орест покірно випростався.

— Ти прагнеш мого тіла, — жінка вже була за його спиною, — але я можу тобі дати значно більше… Ходімо…

Орест побачив, що вона вже була за кілька кроків, пливучи в тумані, наче мара. Кинувшись навздогін, Орест відчув моторошний страх, що в ту мить з’явився в душі. Хлопець біг слідом, мов навіжений, не помітивши, як звернув з дороги, і продирався тепер крізь хащі верболозу. Попереду пливла її невагома постать, що манила його все далі й далі, аж доки не завмерла, нарешті, на березі річки.

Він зупинився, переводячи подих, боячись при цьому не розчути те, що вона скаже. Проте жінка мовчала. Стояла, мов заворожена, і дивилась у темну воду.

Але враз повернулася до нього. Всесильний Боже, яка ж вона була гарна! Гнучка постать наче сяяла, принаймні Орест бачив кожну складку її одягу і кожну рисочку на обличчі.

Раптом вона засміялася дзвінко і весело, як на забаві… І здалося, що від того сміху здійнявся вітер. Він наче зародився у її волоссі і щосили перекинувся на очерет, згинаючи його ледь не до самої води. Вздовж обох берегів зайнялися вогні, так ніби якісь рибалки одночасно на рівній відстані порозводили багаття.

Вона розв’язала крайку і кинула на траву одіж. Звабниця зосталася в самій сорочці, і довге полотно, тріпочучи під вітром, аж кричало про її гарні стегна, груди і коліна. Жінка стала на край берега і ступила в човен, що був тут припнутий.

— Ходи зі мною… Не боїшся? — усміхнулась вона.

Ореста раптово узяло роздратування, що народилося, либонь, з пристрасті, яка трусила його, мов листок.

— Це я боюся?! — завзято гаркнув він. — Та хоч у пекло! — вигукнув хлопець. — Хоч у сам казан…

Він одним махом перерубав ножем мотузку, яка тримала човен, а потім щосили відіпхнув його від берега. Орест брів уже по пояс, аж тут відчув дивну насолоду, що, мов із води, просочувалась через одяг, шкіру, досягаючи самих глибин єства. Він став гарячково здирати з себе одяг. Човен опинявся щодалі від берега, і вода тут досягала парубкові вже до горла.

— Гарно покупався? — запитала жінка. — Тепер іди сюди.

Вона подала йому руку і витягла до себе.

Вогні на берегах тяглися до них по воді яскравим перевеслом, але зовсім не приносили з собою тепла.

— Ач, як з тебе пара йде, — прошепотіла звабниця, милуючись його міцною статурою, — наче душа виходить..

Вона піднесла руки догори і стягнула з себе сорочку. Човен трохи гойднувся, але потім знову небавом подався за течією. Вона торкнулась його ніжніше, аніж торкається сплячої трави вечірній вітер.

Бідолашний щасливцю! Хто може збагнути світ жінки що межує з двома світами: реальним і містичним. Пестити розкішне тіло треба так, наче торкаєшся найтоншої порцеляни, хтозна, яка таємниця криється в ній…

Наберися терпіння, наче мандрівник у дощ, і вперто розпалюй багаття, шукаючи сухий, спраглий вогню хмиз. У якусь мить ти збагнеш, що пропадеш без цього тепла, але не квапся… Лише зробивши полум’я великим і дужим, аби його не зміг загасити дощ чи вітер, сповна можеш зігрітися.

— Чаклунко, демонице…

— О-о, ти багато збагнув за один короткий вечір…

— Це так…

— У тебе дивний терпкуватий смак. Я ще ніколи такого не відчувала. Хочу всотати тебе до краплі, як суха земля — воду. Розчинись у мені… Розчинись…

Той її шепіт лунав десь високо, аж під самими зорями. Здавалось, він розсипався на тисячі відлунь, досягнувши раю, а потім падав глибоко, до самого пекла.

Розділ II

Полудневе сонце люто розпікало землю. Здавалось, наче вона винна у якихось страшних гріхах і Бог звелів її покарати. А заодно і сотню людей, що копали глибокий рів та насипали тією ж землею вал. Ще десяток чоловіків тесали на валу здоровенні кілки, з яких позаду поставав частокіл.

По зовнішньому краю рову ледве чвалала стара шкапа, тягнучи скрипучу бідарку з двома діжками. Хлопчисько років десяти зі стражденною гримасою на обличчі вів коня за вуздечку. Час від часу він зупинявся і черпав з котроїсь діжі воду, наповнюючи висохлі цебра біля землекопів, з яких ті намагалися вгамувати свою пекельну спрагу. Втім, працювали вони вперто, і складалося враження, що за тиждень-півтора мали б завершити свої нехитрі фортифікації, захистивши ними дерев’яну капличку, конюшню і декілька критих очеретом будинків. Пройшовши поміж них, можна було зауважити в одному велетенську піч, а довкола неї декількох веселих молодиць і дівчат. Поряд з хатинкою-кухнєю тіснився дерев’яний колодязь. У простоті його конструкції проглядалася, однак, особлива дбайливість, з якою майстри припасовували одну до одної гладенькі соснові колоди, що берегли