Еріх Марія Ремарк - Життя у позику

дугою почне підніматися вгору і відкриє овид далеко попереду. Він знав, що далі має бути не дуже крутий закрут. Дюваль увійшов у нього, тримаючись зовнішнього краю шосе, щоб перешкодити Клерфе обійти його авто праворуч. Але Клерфе тільки цього й чекав, зрізуючи закрут, він помчав поруч з Дювалем внутрішнім боком віражу. Авто Клерфе стало заносити, але він вирівняв його, приголомшений Дюваль на секунду сповільнив рух, і Клерфе промчав повз нього. Хмара пилу раптом опинилася позаду, на тлі розігрітого неба він побачив величну Етну, увінчану світлою хмаркою диму, обидва авта — Клерфе був попереду — мчали вгору до Поліцці, найвищої точки всієї траси.

У ті хвилини, коли Клерфе, обійшовши Дюваля, після багатьох кілометрів вирвався з хмари густого пилу і побачив блакитне небо, коли чисте, цілюще, як вино, повітря війнуло йому в обличчя, покрите товстим шаром бруду, коли він знову відчув жар розбісованого мотору, і знову побачив сонце, вулкан вдалині і весь цей світ, простий, великий і спокійний, світ, якому нема діла ні до перегонів, ні до людей, коли він досяг гребеня гори, Клерфе відчув небувалий приплив сил, і не думав уже ні про що, бо водночас був усім: автом, яке провадив, вулканом, якого кратер вів до пекла, і небом з гарячого голубого металу, яке штурмував. За кілька хвилин шосе раптом почало опадати вниз, закрут за закрутом, і авто разом з ним, перемикаючи швидкості, бо тут переможе той, хто уміє краще за усіх перемикати швидкості. Авто летіло вниз до мертвих голих скель, за якими починався єдиний прямий відрізок дороги уздовж берега.

Клерфе згадав про Ліліан, щойно коли зупинився змінити шини з пробитим протектором. У тиші, що несподівано настала, яка зовсім не була тишею, йому раптом здалося, що підземний поштовх викинув його колись із кратера вулкану і що він плавно, як Ікар, ширяв тепер, щоб приземлитися в обійми нескінченного щастя, яке було чимось більшим за кохання і персоніфікувалося в певній жінці на трибуні, певному імені і в певних вустах.

— Жени! — крикнув тренер.

Авто знову рвонуло вперед, але тепер Клерфе був не сам. Наче тінь фламінго, що летить високо, супроводжувало його тепер це почуття до Ліліан, часом позаду, як вітер, часом попереду, як прозорий прапор, але завжди близько.

Коли почалося наступне коло, авто завихляло, Клерфе опанував його, проте задні колеса не слухалися. Він намагався вирівняти їх за допомогою керма, але тут несподівано виник закрут, заповнений людьми, як мухами, що обліпили пиріг у сільського пекаря. Авто немов сказилося: його кидало в різні боки, кермо виривалося з рук. Клерфе загальмував, закрут був уже зовсім близько. Він загальмував надто сильно і знову дав газу, але кермо перекрутило йому руки, він відчув, як плече щось шарпнуло, закрут виростав перед ним до величезних розмірів, на тлі блискучого неба люди стали втричі більшими, до того ж вони виросли, стали велетнями, минути їх було неможливо, з неба спустилося мовби чорне полотнище. Він вчепився зубами в щось, йому здавалося, що йому відривають руку, але він міцно тримав кермо, плече залила розпечена лава, в пітьмі, що насувалася, він уперто дивився на синю пляму, яскраву і сліпучу, він не випускав її з ока, відчуваючи, як авто танцює під ним, а потім раптом побачив вільний простір, єдиний проміжок, де не копошилися ці гігантські двоногі мухи, і тоді він ще раз різко повернув кермо, натиснув на педаль газу і — о диво! — авто послухалася, воно промчало повз людей вгору схилом і застрягло між кущами й камінням, розірвана опона заднього колеса стрельнула, як бич, і авто зупинилося.

Клерфе побачив, що до нього біжать люди. Спершу вони розлетілися на всі боки, як розлітаються бризки, але тепер вони поверталися, кричачи, викривляючи обличчя з відкритими чорними ямами ротів. Він не знав, чого вони хочуть — убити його чи привітати, йому було байдуже. Тільки одне не було йому байдуже: вони не повинні торкатися авта, не повинні допомагати йому, інакше його дискваліфікують.

— Відійти! Не торкатися! — закричав він, встаючи, і тут знову відчув біль, йому стало гаряче, побачив кров, що капала з носа на його голубий комбінезон, він міг підняти тільки одну руку і почав нею погрожувати, захищаючи доступ. — Не торкатися! Не помагати! — Клерфе виліз з авта і став перед радіатором. — Не помагати! Заборонено!

Люди зупинилися. Вони побачили, що він може ходити. Рана була негрізна, вдарився тільки обличчям в кермо. Клерфе підбіг до заднього кола. Придивився до опони. Зовнішня частина відкололася. Вилаявся. Як це могло трапитися з новою опоною! Швидко розрізав протектор, стягнув його і обмацав опону. У ній було ще трохи повітря, але достатньо, щоб пом’якшувати струси під час їзди, якщо занадто швидко не входитиме в закрути. Плече не зламане, тільки вивихнуте. Мусив спробувати їхати далі, керуючи тільки правою рукою. Мусив добратися до боксу, там був Торріані, який міг його змінити, там були механіки і лікар.

— З дороги! — крикнув. — Над’їжджають авта!

Йому не довелося повторювати це двічі. З-за гір долинуло ревіння наступного авта, воно набирало сили і нарешті заповнило собою весь світ, люди почали дертися вгору схилом, пролунав скрегіт опон, і авто промчало повз Клерфе зі швидкістю кулі, що складалася з куряви, і зникло за закрутом.

Клерфе вже сидів за кермом. Виття другого авта подіяло на нього краще, ніж будь-який укол.

— З дороги! — крикнув. — Виїжджаю!

Клерфе рвонув кермо, спрямовуючи авто на шосе, мотор заревів. Клерфе включив першу швидкість і виїхав на дорогу, тепер він їхав повільно, міцно тримаючи кермо і думаючи лише про одне: треба дотягнутися до боксу. Скоро почнеться рівний відрізок дороги, закрутів залишилося не так вже багато, а на рівному він зможе вести авто.

Позаду пролунало виття — його наздогнало ще одне авто. Зціпивши зуби, Клерфе загороджував йому дорогу доти, доки міг. Він знав, що заважає іншому, знав, що це заборонено, що це непорядно, але він нічого не міг з собою зробити, він їхав посередині дороги, поки інше авто не обійшло його на закруті праворуч. Обігнавши Клерфе, гонщик підняв руку і повернув до нього своє біле від пилу лице із захисними окулярами. Він побачив скривавлене обличчя Клерфе і розірвану опону. На мить Клерфе відчув хвилю товариської симпатії, але ось він знову почув позаду себе виття наступного авта і почуття товариства, що виникло в ньому, перетворилося на лють, найжахливішу лють з усіх: безпідставну і безсилу.

«Це тому, — мигнуло йому на думці, -що