Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

краг виглядали чорні — наші звичайні робочі черевики з юхти. Ну, де це видано, щоб офіцери-легіонери носили різномастні краги й черевики? Але Бобир не журився…

Веселий і гордий з того, що його розглядає так багато молоді, бажаючи хорошою грою загладити свій промах на чергуванні в штабі ЧОПу, Бобир старався з усієї сили: він тупав ногами, як справжній жеребець, басував, іржав дзвінко, ну зовсім по-жереб’ячому, скрипів зубами ще дужче, як уночі, роблячи вигляд, що перегризає вудила, — словом, ви— каблучувався, як тільки міг. Він догрався до того, що на другому колі у нього відпав хвіст.

— Дивись, дивись, Пілсудський без хвоста! — закричали хлопчаки біля вікон.

Але Бобир, анітрохи не розгубившись, зафутболив з ходу по хвосту, що відпав, та так дуже, що хвіст залетів аж у другий ряд і, схоплений глядачами, пішов гуляти по руках наче чарівна паличка фокусника.

Найскладніше було підібрати костюм для Антанти — хазяйки всієї цієї контрреволюційної «тройки». Доручили цю справу Фурману, як найкращому з усіх артистів знавцеві історії. Він став пригадувати, які саме держави нацьковували пілсудчиків, петлюрівців та румунських бояр на молоду Радянську країну, хто саме постачав і озброював армію інтервентів.

Будучи сам родом з-під Шепетівки, Фурман добре запам’ятав, як на скаргу польського графа Потоцького команда американських солдатів та офіцерів з американської місії, що була в Яссах, приїхавши у містечко Антоніни під командою американського лейтенанта Риджуея, спалила дотла сусіднє село тільки за те, що в роки революції селяни цього села стали ділити графську землю.

Фурман знав, що у військах Пілсудського, з якими він ішов на Київ, особливо в армії генерала Галлера, було багато американських інструкторів, а ще більше — американських гвинтівок, кулеметів та іншої заокеанської зброї. Знаючи це, Фурман розпорядився, щоб половину вбрання для Антанти костюмер пошив із зоряно-смугастого американського прапора. Другу половину зшили з британського прапора. Таким чином, «Антанта»-Галя, наче в простиню, була загорнута в американо-британські прапори. До того щ на матерії спереду були нашиті з золоченого ялинкового паперу два хвостатих коронованих леви. Щоб дати зрозуміти глядачам причетність до інтервенції і французької буржуазії, на білий, притрушений борошном Галин парик костюмер надів картонний, зігнутий ковпак, який трохи нагадував ті роги достатку, що висіли ще з часів старого режиму біля булочних міста.

Так одягнута, стоячи в центрі сцени і натягаючи віжки, Галя-«Антанта» стьобала батогом Пілсудського, боярську Румунію і Петлюру.

В кінці третього кола їм треба було за інсценіровкою повернутися мордами до своєї пані — «Антанти». Коні повинні були стати на диби, інакше кажучи — підняти руки, заіржати дуже жалісно, а потім, вибігши на авансцену, сумовито проспівати в публіку:

Москви не побачить, як своїх нам вух…

… Коли не зважати на те, що Бобир загубив хвіст, усе, як казали мені хлопці, йшло чудово. Артисти басували на сцені, щулячись від ляскання батога, Галя була сувора і пихата, як справжня англійська леді, режисер — культпроп комсомольського осередку профспілки «Нархарч» Коля Дракокруст — потирав руки на радощах, що номер, придуманий ним, удався на славу, але тільки-но Маремуха заспівав густим басом «Москви…» — в залі крикнули:

— Тривога!

Шум зчинився в клубі. Перекидаючи лавки, глядачі-комсомольці стали вибігати на вулицю. Кожному хотілося швидше прибігти в ЧОП, одержати свою гвинтівку і чекати наказу. Режисер Коля Дракокруст, недовго думавши, закрив завісу і зіскочив у зал, щоб і самому швидше вирватися на волю.

Домашня одежа Петлюри-Фурмана лежала на підвіконні, за сценою. Там же, як на купанні, поклав свої манатки й Маремуха. Обидва вони швидко переодяглись і, покинувши на сцені театральні костюми, зриваючи на ходу вуса і стираючи грим, вискочили на вулицю через вікно.

Але що було робити Бобирю, одежа якого лежала в порожній шафі у клубній бібліотеці, за сценою? В дні вистав ця бібліотека тимчасово перетворювалася на кімнату для гримування. Там же схоронялись парики, грим, старовинні куркові. лістолети, і Коля Дракокруст, побоюючись пустощів несвідомих відвідувачів клубу, завжди на час вистави замикав бібліотеку на ключ.

— Де Дракокруст?!. Де Дракокруст?!. Хлопці, ви не бачили Колю Дракокруста? — кричав тепер з усієї сили сердешний Сашко, бігаючи в напівспорожнілому залі і чіпляючись нікельованими піхвами шаблі за дерев’яні лавки.

Але комсомольці-чопівці навіть не відповідали Бобирю. Дуже їм цікаво було з’ясовувати, де Дракокруст, коли після невдалого нападу на штаб ЧОПу кожен був серйозно стурбований новим, тривожним сигналом і мріяв лише про одно — швидше добігти до штабу. Підліткам, які не була ще в комсомолі, нікуди було поспішати, але навіть і вони, охоплені загальним хвилюванням, протискувались на вулицю. Тільки найспокійніші з них з цікавістю розглядали зблизька артиста Сашка, а фабзаєць Моня Гузарчнк, ляснувши Бобиря по плечу, крикнув:

— Проше пана! Не хвилюйтесь! Проше пана, як пан хце, то я, як безпартійний прошарок, позичу панові свої штани?..

Добре розуміючи, що Гузарчик лише жартує і ніколи не наважиться на таку самопожертву, Сашко кинувся до виходу. Вибігши на вулицю, Бобир зупинився, потягнув носом свіже весняне повітря, оглянувся і, крикнувши в розпачі: «Ну де ж той Дракокруст, біс йому в ребро, де ключі?», недовго думавши, притримуючи шаблю, побіг у вузеньку і темну Ямпольську вулицю.

Усі думали, що «панська Польща» побігла в гуртожиток переодягатися. Але Сашко був не такий дурень, щоб бігти на край міста, а потім назад лише для того, щоб змінити мундир піл судчика на свою стару робу.

Сашко вирішив бігти в штаб ЧОПу в театральному одязі.

«Дарма, — мабуть, думав він, приголомшений безвихідністю становища. — Перші хвилини всі будуть обертатися, а потім, як поясню, в чому справа, — перестануть. Головне — не спізнитися по сигналу тривоги, бо коли спізнюсь, то після того, що трапилося на минулому чергуванні, скажуть: жалюгідний боягуз Бобир».

До того ж Сашко вирішив перехитрити всіх чопівців, які були в клубі, і прибігти до штабу першим. Мало хто знав, що в кінці Ямпольської є брудний прохідний двір, який виходить прямісінько на Базарний майдан. І Сашко побіг темною, кривулястою вуличкою до заповітного двору навпростець.

Треба ж було трапитися, щоб, влетівши з розбігу в цей покритий калюжами постоялий двір, Сашко напоровся на тічку бездомних собак.

Почувши дзенькіт шпор, а потім побачивши Бобиря, який біг, собаки спершу оторопіли, і кілька дрібних шавок, прийнявши його, певно, за головного їх ворога гицеля-собаколова, що біжить на них з арканом, кинулись від нього навтікача. Але в ту ж хвилину собаки більші, покусані бойові собаки, відчувши обман, з гавкотом кинулись на Сашка.

Спершу Бобир вирішив оборонятися.