Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

буяє і шумить надворі, і не вітер валить смереки, не віхола свистить, — то кавалери, кавалери з Екебю.

Король лісів добре їх знає. Він не забув тієї ночі, коли Фукс і Беренкройц засіли на нього в стайні одного селянина, куди він намірявся прийти. Вони, щоправда, задрімали над пляшкою, коли він обережно пролазив крізь дах, покритий мохом, але прокинулись, як він тягнув із загороди забиту корову, й напали з рушницями та з ножами. Забрали від нього корову, вибили око, але втік він живий.

Авжеж, кавалери давні його знайомі. Король лісів пам’ятає, як вони спопали його ще раз, коли він і його вельможна дружина з дітьми саме вклалися на зимовий сон у старому ведмежому замку на горі Гурліті. Пам’ятає, як зненацька вони напали на них. Він, щоправда, втік, змів усе, що стояло йому на заваді, й помчав наосліп, але дістав кулю в стегно, а коли вночі повернувся до свого замку, сніг там був забарвлений благородною кров’ю його дружини, королівських дітей забрано до людських осель, щоб вони їм слугували і були приятелями.

Здригається земля, розсипається кучугура, що затуляла вхід, вискакує він, величезний ведмідь, давній ворог кавалерів. Пильнуй, Фуксе, пильнуй, старий мисливцю на ведмедів, пильнуй, полковнику Беренкройце, майстре картярської гри, і ти, Єсто Берлінгу, герою стількох пригод!

Лихо їм, поетам, мрійникам, переможцям жіночих сердець! Єста Берлінг стоїть, тримаючи палець на гачку рушниці, а ведмідь біжить просто на нього. Чому ж він не стріляє, що він собі думає?

Чому відразу не зажене кулю в широкі ведмежі груди? Йому ж найзручніше. Бо решта всі задалеко, однаково не влучать. Чи він гадає, що треба стояти струнко перед його величністю королем лісів?

А Єста справді задумався про Мар’яну, що лежала всі ці дні в Екебю тяжко хвора, бо застудилася тієї ночі в сніговій кучугурі. Вона стала жертвою зненависті, що тяжіє над землею. І Єста здригається з відрази до себе: він же теж вийшов убивати.

А ведмідь женеться на нього — сліпий від ножа одного з кавалерів, кривий від кулі з кавалерської рушниці, роздрочений, кудлатий, самітний, відколи кавалери вбили його дружину й забрали дітей. І Єста побачив його такого, який він був насправді: нещасного, зацькованого звіра. Він не буде відбирати йому життя, єдиного, що лишилося ведмедеві після того, як усе інше забрали люди. «Нехай він заб’є мене, — думає Єста, — я не буду стріляти».

Ведмідь уже близько, а Єста стоїть струнко, мов на параді. І як звір опинився коло нього, бере рушницю на плече й відступає на крок убік.

Ведмідь жене далі, бо добре знає, що не можна гаяти часу, добігає до лісу, пробиває шлях крізь високі, в людський зріст замети, скочується карколомним узбіччям і безслідно зникає. А всі, хто цілився в нього й чекав на Єстин постріл, тепер смалять навздогінці.

Але дарма, ведмідь прорвав кільце і втік. Фукс лається, Беренкройц сипле прокльонами, а Єста тільки сміється. А чого вони хочуть? Щоб він, такий щасливий, як оце тепер, та скривдив якусь іншу божу істоту?

Великий ведмідь із Гурліти врятувався тоді цілий-цілісінький, одначе, розбуджений із зимової сплячки, вирішив залити селянам сала за шкуру. Жоден ведмідь не вміє так спритно продерти стріху на їхніх низьких, схожих на льохи кошарах і так хитро поминути наставлені пастки.

Мешканці околиць Верхнього Левену не знали вже, як від нього вборонитися, і раз у раз посилали по кавалерів, щоб ті прийшли вбити ведмедя.

Цілий лютий день у день і ніч у ніч кавалери їздили над озером і шукали ведмедя, але звір не давався їм до рук — він навчився хитрощів лиса і швидкості вовка. Коли мисливці чигали на нього в одному хуторі, він бенкетував у сусідньому, коли його шукали в лісі, він нападав на селян, що їхали замерзлим озером. Він став найзухвалішим грабіжником: залазив на горища і спорожняв господиням глечики з медом, убивав господарям коней просто біля саней.

Потроху люди почали розуміти, що то за ведмідь і чому Єста не зміг у нього вистрілити. Страшно сказати, важко повірити, але то був не звичайний ведмідь. Жодна проста куля його не візьме. Вбити його можна лише кулею зі срібла й дзвонового сплаву, вилитою на церковній вежі вночі проти п’ятниці, як настає місяць, та ще й так, щоб про те не знав ані священик, ані паламар, ані хтось інший. Але де ж її дістанеш, таку незвичайну кулю?

Найбільше всім цим переймався один чоловік в Екебю. То був, як ви й самі розумієте, Андерс Фукс, мисливець на ведмедів. Він не міг ані їсти, ані спати, так журився, що не міг убити великого ведмедя з Гурліти. Нарешті й він дійшов висновку, що того звіра можна вполювати лише срібною кулею.

Майор Фукс був чоловік суворий і не вельми вродливий: вайлуватий, неповороткий, з широким червоним обличчям, з обвислими щоками й потрійним підборіддям. Над товстими губами в нього стирчали шорсткі, мов щітка, чорні вуса і така сама густа чорна щетина їжачилась на голові. До того ж він був неговіркий і ненажерливий. Жінки не зустрічали майора Фукса радісною усмішкою й не розкривали йому обіймів, але й він не посилав їм ніжних поглядів. Певний, що ніколи не знайде жінки, яка б йому сподобалась, він кинув думати про кохання та про всі його зваби.

Та ось одного вечора в четвер випало так, що місяць був якраз на два пальці завтовшки і протримався над обрієм години зо дві після заходу сонця. Майор Фукс, нікому нічого не сказавши, вийшов з Екебю з мисливською торбою, де була жаровня та форма на кулі, і з рушницею на плечі. Він подався до церкви в Бру спробувати, чи не усміхнеться щастя чесній людині.

Церква стояла на східному березі вузької протоки між Верхнім і Нижнім Левеном, і майорові треба було переходити міст над протокою. Він ішов замислений і не дивився ані на пагорби Брубю, що чіткими обрисами вимальовувались проти ясного вечірнього неба, ані на круглу вершину Гурліти, осяяну вечірньою загравою; він дивився тільки під ноги й думав, як йому добути ключа від церкви так, щоб ніхто не знав.

Коли майор опинився на мості, то почув такий розпачливий крик, що аж підвів голову.

За тих часів за органіста в Бру був німець Фабер, дрібненький, нікчемний з усіх поглядів чоловічок. А за паламаря — Ян Ларсон, дужий парубок, але бідний, бо священик з Брубю видурив у нього спадщину