Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Паламар хотів одружитися з органістовою сестрою, невеличкою, гарненькою панною Фабер, проте органіст не приставав на їхній шлюб, тому вони між собою не вельми приятелювали. Того вечора паламар зустрів органіста на мості через протоку й накинувся на нього. Він схопив його за барки, підняв над поруччям і побожився, що вкине у воду, якщо той не віддасть за нього ясної панни. Одначе німець затявся: він випручувався і водно кричав, що не віддасть, хоч і бачив глибоко під собою чорну смугу води між білими берегами.

— Ні, ні! — кричав він. — Ні, та й ні!

Хтозна, чи розлючений паламар не кинув би його поплавати в холодній чорній воді, якби саме не нагодився майор Фукс. Паламар злякався, поставив Фабера на міст і якнайшвидше втік.

Миршавий Фабер кинувся майорові на шию і почав дякувати за порятунок, але той струсив його з себе і заявив, що дякувати нема за що. Майор не любив німців ще відтоді, як під час поморської війни побував у Путбусі на Рюгені. Ніколи ще голодна смерть не зазирала йому так близько у вічі, як тоді.

Миршавий Фабер хотів бігти до ленсмана Шарлінга й подати скаргу, що паламар намірявся його вбити, але майор пояснив йому, що дарма й клопотатися, бо в цій околиці за вбивство німця нікого не карають.

Його слова заспокоїли Фабера, і він запросив майора до себе скуштувати свинячої ковбаси й випити брауншвейзького пива.

Майор погодився, бо подумав собі, що органіст напевне мас вдома ключа від церкви. Отож вони подалися на пагорби Брубю, де була церква з церковним будинком, а також садиби паламаря й органіста.

— Вибачте! Вибачте! — каже миршавий німець, коли вони з майором заходять до хати. — В нас не дуже прибрано, бо ми з сестрою мали багато клопоту. Ми різали півня.

— Отуди к бісу! — вигукує майор.

Відразу з’являється ясна панна Фабер з великими глеками пива. Всім відомо, що майор дивиться на жінок не дуже прихильним оком, та ясна панна Фабер у чепурній корсетці й чепчику все-таки йому подобається. Коси в неї русяві, гладенько зачесані, а сукня з домашнього полотна така чиста, що аж блищить. Маленькі ручки в дівчини такі вправні й жваві, а щоки такі рум’яні й кругленькі, аж майорові спадає на думку, що коли б йому трапилася така моторна дівчина років двадцять п’ять тому, то він неодмінно посватався б до неї.

Та хоч яка вона мила, рожевощока й моторна, а очі в неї заплакані. Це ще більше прихиляє до неї майора.

Поки чоловіки їдять і п’ють, дівчина то виходить з хати, то знову заходить. Нарешті підступає до столу, кланяється й питає:

— Як ви накажете, братику, прив’язати корів у клуні?

— Прив’яжи Тузінь праворуч, а Десяток ліворуч, щоб не билися, — велить миршавий Фабер.

— Отуди к бісу! — знову дивується майор. — То ви маєте стільки корів?

Виявляється, що органіст має лише дві корови, тільки назвав одну Тузінем, а другу Десятком, щоб здавалося багато, коли про них заходить мова.

Довідався також майор, що Фабер перебудовує стайню і вдень корови ходять по двору, а ввечері їх загонять до клуні.

Ясна панночка Фабер і далі крутиться по хаті, тоді знову підступає до брата, кланяється й каже, що майстер питає, яка заввишки має бути стайня.

— Зміряй корів! — каже органіст. — Зміряй корів!

Майорові дуже подобається його відповідь.

При нагоді майор питає органіста, чому в його сестри червоні очі, і довідується, що дівчина плаче, бо він не дозволяє їй одружитися з убогим паламарем, котрий має повно боргів.

Майора огортає дедалі глибша задума. Він навіть не помічає, що спорожняє кухоль за кухлем і з’їдає ковбасу за ковбасою. Миршавого Фабера жахає така ненатля, а майор що більше їсть та п’є, то ясніша в нього стає голова і рішучіше серце. І дедалі дужче йому хочеться зробити щось для ясної панни Фабер.

Майор думає, а тим часом кидає оком на великого ключа з позагинаними зубцями, що висить біля самих дверей. І як нарешті миршавий Фабер, що сидить з майором при глекові пива, кладе голову на стіл і засинав, він хапає ключа, бере шапку й поспішає надвір.

За хвилину майор Фукс уже лізе сходами на церковну вежу, присвічує собі роговим ліхтариком і врешті опиняється на дзвіниці. Над ним пороззявляли свої велетенські пащі дзвони. Майор найперше здряпує з дзвона терпугом трохи металу і вже хоче діставати з мисливської торби форму на кулі й жаровню, коли раптом згадує, що не має найважливішого: не взяв із собою ані крихти срібла! Щоб куля мала силу, її неодмінно треба вилити на вежі. Якраз слушна година: і четвер, і молодик на небі, і ніхто не знає, що він тут. Коли ж на тобі, інша халепа!

Майор сипонув у нічну тишу такими гарячими прокльонами, що аж дзвони загули.

І враз він почув глухий тупіт унизу в церкві і ніби якийсь шурхіт на сходах. Справді, хтось важкою ступою також брався на вежу!

Майор Фукс, що стояв і лаявся, аж дзвони відлунювали, трохи задумався. Кого це дідько несе йому на допомогу? Хода чимраз ближчала. Комусь, видно, теж чогось треба було на вежі.

Майор причаївся за кроквами й бантинами і погасив ліхтарика. Не те щоб він злякався, але ж увесь задум піде нанівець, якщо його хтось побачить. Тільки-но встиг він сховатись, як прибульцева голова з’явилась над підлогою.

Майор відразу впізнав у ньому скупого священика з Бру— бю. Той майже схибнувся з жадібності й ховає свої скарби по всіх усюдах. Тепер він теж приніс пачку кредиток сховати в дзвіниці й не здогадувався, що його хтось бачить. Він підняв одну мостину на підлозі, засунув під неї гроші й знову зліз назад.

Майор відразу підняв ту саму мостину. Скільки там лежало грошей! Пачка кредиток при пачці, а поміж ними руді шкіряні торбинки зі срібними монетами. Майор узяв стільки срібла, скільки треба на кулю, а решту все залишив у сховку.

А як небавом він зліз додолу, то мав уже в рушниці срібну кулю. Дорогою майор міркував собі, чи ця ніч принесе йому ще яке щастя. Бо ж відомо, що вночі проти п’ятниці завше трапляється неймовірне. Майор найперше звернув до органістової хати. Чи, бува, той клятенний ведмідь не знає, що Фаберові корови ночують у благенькій клуні, все одно, що просто неба?

І справді, щось велике, чорне наближається з поля до клуні, мабуть, ведмідь.

Майор прикладає рушницю