Юліан Семенов - Бомба для голови

— Алло, це прокурор Берг! Не думайте кинути трубку! Приїжджайте до мене негайно, коли не хочете, щоб нашу розмову записали на плівку у відомстві вашого чоловіка.

Коли Шорнбах прийшла до прокурора, він зразу ж перейшов у наступ:

— Ви готові підтвердити під присягою, що не були разом з Люсом у «Евриці»? Перед тим, як відповісте мені, постарайтеся зрозуміти ось що: я доведу, що ви були з Люсом у кабаку, я доведу це напевне. Ваш чоловік повинен був сказати вам, що Берг даремно ніколи нічого не обіцяє, а, пообіцявши, виконає — і не його, Берга, провина, що над ним, Бергом, є ще начальники… Інакше, я думаю, ви б не носили прізвище Шорнбах, бо ваш чоловік тільки тепер мав вийти з тюрми як генерал Гітлера. А довівши, що ви були з Люсом у кабаку з другої години ночі до шостої ранку, я зразу це розголошу. Але перед цим я притягну вас до суду за неправдиві свідчення, фрау Шорнбах. Коли ж ви скажете мені під присягою правду, я зроблю все, щоб ваше ім’я не потрапило на сторінки преси. Я не можу вам гарантувати цього, але докладу всіх зусиль. Отже, де ви були в ніч з двадцять першого на двадцять друге?

— Я була дома.

— Ви не були в барі «Еврика» з режисером Люсом у ту ніч?

— Я була дома, пане прокурор, бо я не могла кинути дітей, чоловік саме був у від’їзді і дома не лишилося нікого, крім садівника й няньки.

Берг поправив окуляри і спитав:

— Отже, як я вас зрозумів, ви не виходили з свого дому тієї ночі?

— Так.

— У такому разі як ви поясните ваш виїзд з шофером на Темнельгоф о першій годині ночі? Ви їздили зустрічати Маргарет, яка пролітала через Берлін, направляючись у Токіо. Чи не так? Ви забули про це?

— Ах так, правильно, я виїжджала зустрічати мою подругу, ми не бачилися три роки, і вона летіла з Мадріда в Токіо… Я передала їй посилку…

— Ви передали їй посилку?

— Звичайно.

— Не брешіть! Ви не бачилися з подругою Маргарет, бо рейс з Мадріда в ту ніч через негоду завернули у Відень!

— Я… чому, я ж…

— Не брешіть! Я, а не ви, щойно розмовляв з Токіо! З вашою Маргарет! Не брешіть мені! — гаркнув Берг і вдарив долонею по столу. — В мене запитань більше немає. Ви збрехали під присягою, і я змушений заарештувати вас, фрау Шорнбах.

— Ні! Ні, пане прокурор! Ні!

«Як він міг спати з цією паскудою? Вся пика потекла, все ж намальоване. Міхель правду каже: жінку треба посилати до лазні й зустрічати її біля входу; якщо вона залишилася такою ж, як була до купання, тоді можна кликати на вечерю…»

— Де ви зустрілися з Люсом?

— На Темпельгофі я взяла таксі й під’їхала до «Еврики».

— А ваш шофер?

— Я відпустила його. Я сказала, що назад доберусь на таксі.

— Коли це було?

— За, десять хвилин до другої. Чи о другій. Ні, за десять до другої.

— Куди ходив з «Еврики» Люс?

— Він нікуди не ходив. Ми слухали програму й танцювали.

— Коли ви пішли звідти?

— О п’ятій. Чи близько п’ятої.

«Хай і о п’ятій сорок, — подумав Берг. — Чи о сьомій. Для мене важливо те, що вони були разом, коли настала смерть Ганса».

Відпустивши Шорнбах, Берг попросив секретаря;

— Всіх, хто фігурував на плівці Люса разом з Кочевим, викличте до мене завтра. Якщо не встигнемо — допити продовжуватимемо й післязавтра…

4

«Тюрма збуджує бажання аналізувати, і я неодмінно скористаюся з цього. Я зараз спробую все проаналізувати. Цим я й боротимусь з безвихідним розпачем, який охопив мене, — не тому, що я боюсь майбутнього; майбутнього бояться люди, винні в чомусь перед совістю, законом чи богом. Я чистий. Розпач — від іншого; він від загостреного відчуття безсилля людини перед обставинами. Оця некомунікабельність особистості й суспільства доводить до розпачу, тільки це, і ніщо інше.

В чому моя вина чи наша — не так важливо. В чому вона? В тому, що з самого початку ми з тобою не прийняли закону, спільного для нас обох. Закон покликаний об’єднувати різні прагнення і різні характери, несумісність індивідуальностей в одне ціле, де гарантії вагомі й постійні. У нас з тобою не було ні закону, ні гарантій. Ти була створена за образом і подобою твоїх предків, я — своїх. Ми були різні, коли побачились, і коли покохали одне одного, і коли в нас народився перший син, і коли народився другий. Ми з тобою були різні і коли я ще був репортером, коли я тільки пробував асистувати режисерам; ми з тобою лишилися різні, і коли я почав робити свої фільми, я йшов у нашому вовчому світі через боротьбу. Іноді я ліз через колючий дріт, і шматувало мені не тільки одяг, а й шкіру; іноді, завмираючи від страху, я кидався в атаку, і мені пробивали кулями серце. Мені його вже багато разів пробивали, і часом мені здається, що я живу мертвим. Я відчуваю себе живим, коли дивлюся на наших дітей і чую їх або коли раптом із сум’яття думок вибудується сюжет майбутньої картини…

Паоло якось сказав мені: «Тобі потрібний тил. Тоді її ревнощі урівноважуватимуться вірністю і всепрощенням твоєї подруги. Ти повинен завести собі подругу, як противагу безконечним бомбуванням Нори. Я її дуже люблю, але вона буває жахлива зі своїми сценами, зі своїми сліпими ревнощами і безвідповідальною зміною настрою».

«А чи є такі подруги?» — спитав тоді я Паоло. «Мабуть, є. А коли й нема, тоді треба вигадати. Вольтер же радив вигадати бога».

«То, може, мені спробувати заново вигадати собі Нору?» — подумав я, але говорити про це Паоло не став, бо я знав, як він мені відповість. Він би знаєш як мені відповів? Він би відповів мені приблизно так: «Ви прожили разом десять років. Вона знала тебе, коли ти був ніким, вона знала тебе, коли ти перемагав, програвав, блював від злості, хворів від щастя і обпаскуджувався від страху. Ти ж не можеш позбавити її пам’яті? Вона просто людина, чудова людина, а ти недолюдина чи надлюдина — це як тобі хочеться, бо вона живе в світі реальному, а ти живеш у нетривкому світі, створеному тобою самим. Ти ж просив її подивитися «Вісім з половиною», і вона сказала тобі, що це гидота. Хіба не