Наталія Юріївна Доляк - Чорна дошка

до сіней, аби напитись води. Відчуває, що за ним спостерігають дві пари очей або якщо й не вдивляються, то прислухаються до його кроків: мати і батько.

Сьогодні цілісінький день не їв. Хліб, який отримав як плату за роботу, віддав Степаниді — жінці, схожій у своїй субтильності на дитину. Степанида другий тиждень з того часу, як їх розкуркулили, бродить у розпачі попід хатами, стукає у двері, у вікна, прикладає губи до шпарин та просить їсти. Просить, сердега, поживи для своїх трьох дітей та чоловіка, який не може з хати вийти, бо нещадно побили його члени червоної валки. Побили, бо боронив майно. Добре, що кулею не приклали.

— Якщо то Степанида — гони її, — тихо попросила мати, виставивши голову із печі, де спочивала. Вона думала, що син пішов у сіни, аби відчинити двері, бо видалось старій, що хтось у них грюкнув.

— Гнати не можна, то ж не худоба, то людина — Боже створіння, — напоумив дружину Мефодій і закашлявся. — Скажи, що ми самі на ладан дихаємо, — кинув услід синові, й соромно йому стало, що так сказав, то й додав, одтанувши: — А втім, як хочеш, так і чини. То твій хліб.

Лесь увійшов до хати з кухликом, наповненим водою.

— Що? — запитав, ніби не чув.

— Хтось приходив? — про всяк випадок уточнила мати, хоча вже розуміла, що син ходив пити.

— Ні, нікого.

Лесь вирішив завтрашню пайку залишити собі, хоча знав, що тітка Степанида знову прийде по обіді. Складалось враження, що жінка стоїть на варті десь за рогом хати Тернового та чекає, коли Лесь із родиною сяде до столу. А ще непроханим гостем зачастив до Тернових Кузьма Лукич. Він зазвичай заходив до хати невдоволений і казав щораз одне й те саме:

— Товаришу Терновий, єсть новость. Ми викорчували ше одне гніздо. То не можна було б в газетці про це написати? Ви ж, кажиця, тут саме для того й поставлені?

— Для того! Саме пишу, — брехав і бровою не вів.

Тягнувся до аркуша та олівця, невдоволено клав їх на стіл і готувався вбирати в себе останні зведення від начальника комітету веселівських незаможників. Пересилюючи гнів, огиду, бажання задушити Заболотного, вислуховував довгу тираду цього бандюги. Розповідь його рясніла огидними подробицями, Заболотний смакував деталі й тішився, як дурник на базарі, власними висновками.

Лукич оповідав, задоволений собою, а Лесь сидів задумливо над списаним наполовину аркушем, на якому, як мізкував собі Заболотний, народжувалась чергова розгромна стаття. «…Жовтень тисяча дев’ятсот тридцять другого року. Штурмовий декадник у розпалі… Героїчний подвиг буксирних бригад… Куркулі винищуються… Але це справа не одного місяця…» Кузьма Лукич заглядав до аркуша, намагався прочитати написане, кивав ствердно, агакав, без дозволу забирав з-під руки Тернового його незавершену роботу, тягнучись усім тілом через стіл. Перечитував, казав, де внести правку, бо «не дуже хльостко». Терновий не опирався — писав слова, які тепер не пробуджували в ньому такої втіхи, як раніше. Дивувався, як можуть одні й ті самі репліки викликати спочатку повний захват, а згодом цілковиту апатію. Ось лиш обурювало його — оте «хльостко», яке він так раніше любив. Раніше! Здається, роки минули.

— І шо ото за робота така, сиди й олівчиком йорзай? — пхинькнув Заболотний. — Не по-пролетарські це, не по-рабочому, — глипнув на старого Тернового, який байдуже роздивлявся його червону зірку, причеплену на вилозі кожуха.

Начальник комнезаму ніколи не здоровкався із Мефодієм Гнатовичем та Ксенією Карпівною, ніби їх у цій хаті й не було. Та й старі не надто жалували цього злочинця. І мали на це свої резони. Колись, як Лукич ще не був таким начальником, Мефодій Терновий не раз ловив його на крадіжках. Як молодший був — отримував на горіхи, а як старшим став — з подачі Мефодія Гнатовича й до каземату вперше потрапив.

Лесь для годиться щось там писав, а Заболотний тим часом проходжався хатою, заклавши руки за спину, зазирав у піч та підпіччя, водив пальцями по припічку, а потім довго роздивлявся пучки, чи не налипло на них якого борошенця. Ногою відчиняв двері та кидав у сіни гасло на кшталт: «Времня таке — ворог на ворогові». Поважно виходив із чужої хати, як зі своєї. Чути було, що дзенькотить щось у сінях — перевіряв, чи там не заховано від його всевидющого ока продовольчих лишків.

— У новій смушковій шапці, — констатував Терновий, як чув, що Заболотний вже посвистує на подвір’ї. — Вчора ганяв селом у подертому картузі.

— Та й кожушина новісінька замість шашелем побитої шинелі, — додавав своїх спостережень старий Мефодій. — Залишилось ще чобітьми обзавестись.

— Хіба довго? Ще одне кубло розсекретить — і будуть чоботи, — зморено сказала мати.

Лесь дивився на хліб, який лежав, як тридцять срібняків на столі. Цей хліб не залишав по собі крихт, виблискував моквою. Не наважувався його їсти, хоча відчував голод. «Оддам Степаниді», — думав і дивився запитально на батька. Той, вловлюючи його німе питання, ствердно кивав.

— Піду на горище, — казав Лесь.

Він здерся драбиною, аби писати вже не хвалебні оди славним буксирникам, а занотовувати правду у свій таємний записник. Довго не міг налаштуватись на писанину, яка з’їдала зсередини й просилась на папір, — а рука не могла порушити цноту того блокнота. Сидів у запашному торішньому сіні і їв сушню з біленької торбинки. Мати заховала ту сушню ще наприкінці літа, ніби знала, що вона комусь та й згодиться. Лесь нарешті написав: «Лишились гарбузи» — і здивувався, чому саме ця фраза стала першою у його таємному літописі.

У коморі чекали свого часу ті два жовті трохи підгнилі гарбузи, про які написано було на першій сторінці. Коли Лесь приїхав до рідного села, тих гарбузів було три. Один до цього часу з’їли — півгарбуза самі, а іншу половину Терновий віддав Степаниді, яка чекала на нього, влігшись на причілку. Вона, наче якесь звірятко, зістрибнула з лави, схопила здобич, вмить вигризла та з’їла посірілі зогнилі плями. Благословила Леся за те, що поділився, — з-під зморшкуватого лоба світились очі, що колись були схожі на озера, а тепер на глибокі криниці. Вмить заховала півгарбуза під одежину й роззирнулась. Понеслась із роздобутком додому, скидаючись на вагітну дівчинку — дрібненьку й із неприродно випнутим животом, який і не живіт був зовсім, а гарбуз. Потому кілька днів не приходила, бо діти не просили їсти. Гарбуз рятував. Жінка зварила юшку зі шкірки та грубого засохлого бадилиння-хвостика. А із м’якоті — запашну, весело-жовтувату кашу. Другого дня